1927 року було створено перший український радянський художній мультиплікаційний фільм — екранізацію народної казки «Солом’яний бичок». Автором сценарію, "режисером та художником-постановником цієї стрічки був Вячеслав Вячеславович Левандовський — дідусь української мультиплікації.
Фільм не зберігся, як не збереглося дуже багато картин 20-х і 30-х років. Залишилися від нього тільки окремі кадри, репродуковані в газетах, журналах та книжках. Ці унікальні репродукції, а також розповіді тих, хто бачив фільм, переконують, що це був дуже цікавий твір, оригінальний за художнім вирішенням, за образотворчими пошуками. Влучний і характерний уже сам вибір народної казки — мудрої та веселої — для першого художнього мультиплікату. Цікавим був і виразним малюнок персонажів, зроблений у народній традиції. Адже народна творчість — і не лише українська народна творчість, а народна творчість взагалі — дуже близька мультиплікації. Так, варто згадати, що ще 1894 року, за рік до винайдення кінематографа, львівський журнал «Зоря» видрукував записану від селянина Марка Галушки легенду «Про Устима Кармалюка», в якій є такі рядки: «…Але Кармалюк втік, бо була в нього така сила, що як намалює в тюрмі на стіні човна, сяде в нього з хлопцями, то й вийде на волю…» І хоча оповідалося це в еру, так би мовити, докінематографічну, не можна не помітити в цих рядках прояву прагнень до «ожилих малюнків», до неіснуючої ще тоді мультиплікації.
Дуже цікавими були в «Солом’яному бичку» і пошуки в галузі технології. І ювелірність у виконанні постатей персонажів, і навдивовижу складний, але вільний їхній рух досі лишаються взірцевими. «Нам довелося бачити, — згадує харківський кінознавець Олександр Шимон, — кілька мультиплікаційних персонажів… Маленькі паперові фігурки тварин, що складаються з шарнірно з’єднаних частин, вони і тепер дивують своєю виразністю і філігранністю технічного виконання, чудово відтворюють ілюзію руху».
У «Солом’яному бичку», як відомо, «бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений» «уполював» і ведмедя, і вовка, і лисичку, і зайчика-побігайчика. Дід випустив звірів, і вони віддячили йому — наприносили збіжжя, різного майна і меду. Отак і перший художній мультфільм В. Левандовського «Солом’яний бичок», з якого все почалося, став першим і «привів за собою» вже понад двісті українських мультфільмів.
Хоча мультиплікаційних стрічок Левандовський створив небагато, його внесок у розвиток мультиплікації досить значний. Він не лише започаткував мистецтво мультиплікації на Україні, але дав взірці як самого мистецтва, так і ставлення до мистецтва. Українські творці мультиплікації наступних поколінь розвивали і розвивають закладені Левандовським основи ідейно-громадського та естетично-виховного значення мультиплікаційного мистецтва, розвивають засновані ним традиції народності цього найчарівливішого з мистецтв.
У 30-ті роки на Україні було випущено близько десятка мультфільмів молодими художниками — випускниками Київського художнього інституту, які вирішили віддати свій хист новому незнаному мистецтву. Їхнім творчим досягненням став фільм, створений за сценарієм відомого українського письменника Олеся Донченка «Тук-Тук та його товариш Жук», режисерами і художниками фільму були Семен Гуєцький та Євген Горбач, їхнім асистентом Іполит Лазарчук. Це була перша українська мультиплікаційна картина, знята із застосуванням малюнків на целулоїді. Картина ця мала великий успіх у тогочасного глядача. А пісенька композитора О. Зноско-Боровського «Я хлопчик-молодчик, веселий Тук-Тук, зі мною товариш кудлатий мій Жук» живе й досі. Цей фільм мав антивоєнну спрямованість. Ми бачимо, як хлопчик Тук-Тук разом з кудлатим Жуком пораються на своєму городі, співаючи пісню. А в цей час тупорила свиня, яку благословляє хитра лисиця, збирається захопити город. Щоб не було сумніву в тому, кого саме мають на увазі автори, кадри «свинячого походу» йдуть під акомпанемент відомої німецької пісеньки «О, мій любий Августин». Птахи-вартові попереджають Тук-Тука про небезпеку. І він разом із друзями готується до оборони:
Збудуєм паркан ми — веселий народ.
Щоб рило свиняче не лізло в город…
Вороже військо, що складається з гусені, пацюків, тарганів, наступає на город. Тут-Тук з «підручною» кавалерією та артилерією мчить їм назустріч. Розпочинається баталія: горох стріляє горошинами, мов кулемет, дині та гарбузи вибухають, наче бомби та снаряди, шпаки вилітають із шпаківень і летять, ніби літаки. Весь город повстає проти свині та її війська. Свиню поранено. Вона тікає, вскочивши в літак. Тут-Тук верхи на журавлі наздоганяє її. За ним летять птахи, закриваючи все небо. Звучить «Марш Будьонного» та авіаційний марш «Все вище і вище». Свиня падає в море і потопає. Всі раді, всі задоволені, всі танцюють танок перемоги.
Фільм було поставлено на високому мистецькому і технічному рівні. Після випуску цієї кінострічки її творці почали працювати окремо. Є. Горбач поставив картину «Жук в зоопарку», де продовжив життя «товариша кудлатого Жука», а С. Гуєцький — кінострічку «Чарівний перстень» (друга назва «Казка про Івана»). Це була його остання й краща робота в мультиплікації. Після неї Семен Гуєцький все своє життя присвятив живопису і став одним з відомих українських радянських художників.
«Чарівний перстень» — перша спроба українських мультиплікаторів в епічному народному жанрі. Події та драматичні колізії взято з українських народних казок, приведено до певної стрункості й перекладено на мову мультиплікаційного екрана. Героєм фільму обрано простого парубка- хлібороба. У фільмі Іван бореться зі злом у різних його проявах: зі зловісним змієм, із відьмою. Картина багата на казкові епізоди. Так, наприклад, щоб перепинити шлях Іванові, відьма сіє ліс, який росте тут же на очах. Вовк з’їдає коня, а потім сам обертається на коня. Як воно й буває в казках, Іван перемагає всяке зло. Переважна більшість загальних планів подавалася в «Чарівному перстні» з низьким обрієм, що надавало картинам природи та фільму в цілому богатирського звучання народної думи. Народним, національним був настрій картини, її атмосфера, її повільний плин, могутній і неспішний ритм, що нагадував ритм величної картини Олександра Довженка «Звенигора», особливо її заспіву: могутні запорожці пливуть-линуть на своїх баских конях, і гриви хвилями переливаються. Не можна тут не згадати про ставлення О. П. Довженка до мальованого кіно. Ветерани мультиплікації згадують, що Довженко полюбляв забігти бодай на хвильку до кімнат мультцеху, подивитися, як іде робота, підказати який-небудь смішний трюк. Посидить, помовчить, а тоді, згадавши, що сам він починав як художник, візьме в руки пензлик. Видатний майстер часто казав працівникам натурного кіно: «Вчіться у мультиплікаторів. Адже вони знають кінематограф до атома — до кадрика».
Друге народження
1961 року, після тривалої перерви, знову вийшли на екран перші мультфільми відродженої української мультиплікації. Це були «Пригоди Перця» та «Веснянка». З них починається лік мультиплікаційним картинам Творчого об’єднання художньої мультиплікації.
Важливе місце в становленні української мультиплікаційної школи посідає своєрідна сатирична трилогія заслуженого діяча мистецтв УРСР, першого художнього керівника української мультиплікації Іполита Лазарчука, створена в 1963—1965 роках: «Золоте яєчко», «Мишко плюс Машка» та «Життя навпіл».
Усі три картини робилися у співдружності з художником Євгеном Сивоконем, композитором Антоном Мухою та постійним складом творчої групи. Для всіх трьох картин характерний дбайливий підхід до вибору сценарію, до ретельного опрацьовування літературної першооснови і розкриття її мультиплікаційних можливостей.
У сценарії Михайла Татарського подано гіперболізований (тобто, перебільшений), доведений до абсурду «сюжет» дисертації одного такого псевдонауковця. Цей «вчений» досліджує винятково актуальну проблему—розтрощування яєчної шкаралупи. Все в його роботі, як у справжній дисертації: історичний екскурс в проблему, посилання на першоджерела, навіть науково-довідковий апарат. Звичайно, яєчна проблема не варта виїденого яйця, тому фільм і називається «Золоте яєчко». Фейєрверк вигадки, комедійний темперамент відчувається в багатьох кадрах фільму «Мишко плюс Машка». Точно знайдено кінцівку: через сварки батьків Мишко і Машка сидять нарізно, і в кожного з них літає на мотузочку половинка повітряної кульки. З цього кадру винайдеться образне вирішення останнього — і кращого— фільму І. Лазарчука «Життя навпіл».
Жили собі чоловік і жінка. Чоловік працював, а після роботи над усе полюбляв читати газети. І дуже не любив допомагати дружині у господарських справах. Отак і живуть вони: чоловік у газету втупився, а жінка по магазинах бігає й несе величезні пакунки, яких стає все більше й більше. Несила їй нести, постукала ввічливо в чоловікову газету, а йому хоч би що. Так і до розлучення дійшло.
Розлучаються вони, і все життя навпіл пішло: і стіл, і кімната, і телевізор. І навіть дзеркало, не кажучи вже про фотографії та інші речі. В минулому подружжя Іванюк, а нині громадяни Іва та Нюк можуть бачити себе лише у власних половинках дзеркала. І навіть дзвонити до них треба у «півдзвоника».
Фільм «Життя навпіл» довів, що українська мультиплікація має великі творчі резерви, щоб вийти на естетичний рівень сучасного мальованого кіно.
Коли оглядаєш двадцятирічний мистецький шлях режисера Ірини Борисівни Гурвич, згадуєш двадцять п’ять поставлених нею картин, то завжди дивуєшся тому, яке багатство стилів, почерків може нести в собі талант. Дуже різні її фільми — ніяк не хочуть ставати поряд… Що це, режисер ставить усе, що трапляється? Ні, звичайно! Пояснення тут набагато простіше і точніше: режисер Ірина Гурвич працює так, щоб подавати приклад своїм молодшим колегам. Адже понад півтора десятиріччя заслужений діяч мистецтв УРСР І. Б. Гурвич здійснює художнє керівництво українською мультиплікацією і намагається власним досвідом торувати шляхи на різних ділянках мультиплікаційного фронту.
І все ж у картинах цього режисера можна знайти спільне — це потяг до вивчення та показу людської душі, її найтремтливіших струн, невпинне тяжіння до опанування і введення у вжиток нових і нових елементів мультиплікаційної мови, засобів найповнішого мистецького відображення світу.
Тонкою іронією просякнутий фільм за сценарієм відомого письменника Фелікса Кривіна «Злісний розтрощувач яєць». Як пише Кривін, не встигло Курча вилупитися, як відразу дістало зауваження, за те, що розбило яйце. Боже мій, звідки у нього такі манери? Очевидно, це щось спадкове… Граничний лаконізм у засобах зображення: на екрані — Курча та біла крейдяна смужечка («лінія життя»), якою це Курча йде. Можна сказати, що цей фільм ніби накреслив творчу лінію режисера Гурвич, від якої вона потім і не відходила: мінімум засобів — максимум виразності.
Гармонійністю всіх засобів зображення, пронизливим почуттям любові до Батьківщини позначено мультиплікат «Журавлик». Фільм цей навдивовижу цільний, світлий і… сумний. Прозорий «Журавлик» — той щасливий випадок, коли у творця все виходить, все робиться, як слід і ніби само собою. У фільмі розповідається про Журавлика, який полетів у далекі краї, побачив там розкішну природу, різноманітних звірів та птахів, чудові квіти й дерева… І так йому тоскно стало за Батьківщиною, так захотілося повернутися додому… От і все. Мало? Так, мало, якщо сухо переказати сюжет. І багато, якщо переглянути і послухати цей фільм. Так, і послухати: як це зробив художник Генріх Уманський,— пояснити, певне, не можна, але малюнки його і справді ніби співають.
Повноправним співавтором режисера і художника в «Журавлику» виступає композитор Борис Буєвський — таким болем, такою ніжною жагою пронизано музику до «Журавлика», що все, що діється на екрані, стає зрозумілим і близьким. Власне, гармонія між ритмами, зображенням та музикою і породжує почуття цілісності цієї прекрасної картини.
В доробку Гурвич є такі цікаві твори, як один з перших героїко-романтичних українських фільмів «Легенда про полум’яне серце», створений за мотивами Максима Горького, і психологічна розповідь про війну «Салют», і романтична балада за Стівенсоном «Вересовий мед», і екранізація твору К. Паустовського «Теплий хліб». Все це дуже різні за жанрами, за манерами і точні за думкою картини. Є серед картин Гурвич і комедійні — такі, скажімо, як «Дивовижне китеня», «Кіт і кит». Але найвищим досягненням цього режисера в художній мультиплікації, її справжньою «візитною карткою» стала створена в 1972 році за мотивами українських народних пісень жартівлива кінострічка «Як жінки чоловіків продавали». Ця стрічка удостоєна Спеціального приза на Другому міжнародному кінофестивалі мультфільмів у Загребі (Югославія) та Почесного диплома за третє місце на Третьому міжнародному кінофестивалі мультфільмів у Нью-Йорку (США).
В основу картини покладено жартівливу українську народну пісню «Ой, там на товчку, на базарі, жінки чоловіків продавали». Використано у фільмі і деякі інші українські пісні. По суті, це талановита екранізація пісень. Фільм надзвичайно простий за своїм вирішенням, за своєю побудовою. Якщо звукове вирішення картини — пісні в народному виконанні, то зоровий ряд — народний живопис, народні витинанки (вирізки із паперу), вишивка, народні тканини— зокрема плахти. Звичайно, народне прикладне мистецтво, пропущене крізь творчу призму художників-постановників Жанни Покулити та Генріха Уманського. Стрічка «Як жінки чоловіків продавали» — позбавлена всіляких стилізацій народного мистецтва, позбавлена штукарства. Вона проста, навіть наївна. І в простоті та наївності її гумор, її справжня народна чарівливість. Ця картина стверджує: митець, працюючи над творами за народними мотивами, має бути закоханим у народне мистецтво, має бути людиною, яка хоче донести до сучасних глядачів те, що було створено народом протягом віків. Тяжіння до фольклору, до народних джерел — одна з визначальних рис сучасної мультиплікації. Ірина Гурвич серцем і душею відчула і збагнула це і створила чудову народну картину. Вихована у відомій родині художників та мистецтвознавців Прахових, де надзвичайно високо цінувалися народні мистецькі надбання, І. Б. Гурвич власним прикладом продовжує благородні традиції наших митців.
Жива вода народних джерел
Так само, як І. Гурвич, Ніна Костянтинівна Василенко розпочала —свою творчу діяльність ще в 30-ті роки, а самостійно здійснила постановку лише в 1961 році. Але, якщо Гурвич весь час намагалася розширювати жанрово-стильовий діапазон української мультиплікації, то Н. К. Василенко чи не відразу обрала собі певну галузь роботи. Краще зі створеного Ніною Василенко в мультиплікації належить до екранізації багатющої народно-пісенної спадщини — народні думи, билини, пісні. Вона створювала фільми на матеріалі народної творчості, натхненні життєдайною водою народних джерел.
Фільм «Микита Кожум’яка» вийшов на екрани в 1965 році. Він привертає увагу зразу ж, із першого кадру — настільки все незвичне, несподіване для мультфільму і водночас дуже близьке, рідне. Від фільму віє подихом давньої Русі, віє ароматом стародавніх сказань та билин. З перших же кадрів оживають картини Київської Русі — такі, якими вони малювалися у роздумах про нашу сиву давнину. Чимось невловимим нагадують ці картини вічно живі фрески Софії Київської. В стилістиці фільму відчутний також благотворний вплив давньоруського епосу «Слова о полку Ігоревім». Чудова кольорова гама — ясні, насичені кольори наче співають. Розкутий, розлогий ритм образної оповіді примушує виринути з душі прекрасні спогади про минуле, що тане в серпанку імли, в спогадах з діда-прадіда.
Особливо точно поставлені в картині кадри масових народних сцен — багатофігурні композиції з незвичним, несподіваним мізансценуванням: рух відбувається шляхами-ріками по діагоналі. Принцип такої побудови кадру повторюється в різних варіантах. Малюнок у «Микиті Кожум’яці» далекий від блідої життєподібності. І все ж правда мистецтва, що відображає життя за своїми методами, у притаманній собі формі, примушує вірити у вищу правдивість того, що відбувається на екрані. Як говорив колись О. П. Довженко, чисте золото правди не слід розмінювати на п’ятаки мідних правд. А в маленькій мультиплікаційній картині «Микита Кожум’яка» велику «золоту» правду мистецтва, правду билини й епосу збережено, переплавлено в поетичну розповідь про героїчну минувшину.
«Микита Кожум’яка» — переконливий доказ великої творчої сили колективу, його вміння створювати фільми, зображувальність яких корінням своїм сягає в народний епос, у народне мистецтво, що залишається вічно живим. Цим фільмом відкрито нову сторінку в розвитку українського мальованого кіно. Це принциповий успіх і режисера, і художників Олександра Лаврова та Юрія Скирди.
Зразу ж після «Микити Кожум’яки» Ніна Василенко приступила до роботи над мультиплікаційною версією легенди про Марусю Богуславку. Художник Юрій Скирда знайшов багате образотворче вирішення. Зоровий ряд картини походить від народних картин про козака Мамая та від перської (іранської) мініатюри. Зроблено це на рівні вимог сучасної графіки та живопису, але в традиціях народного мистецтва.
У фільмі багато надзвичайно яскравих і виразних кадрів. Запам’ятовуються кадри визволення з неволі. На екрані мчать вогні, і не треба пояснювати, що вогні — то казки. Цікаво показано в’язницю, що в неї кинуто Марусю: поруч із кліткою (а враження таке, що і в самій клітці) походжають зловісні і страшні звірі. А ще є у фільмі наївно і святково виконані гарні птахи, що приносять звістку,— вони схожі на райських птахів з народних витинанок. Дуже цікавий композиційний принцип більшості кадрів. Композиція не цільна, а поліекранна: нагадує поділену на окремі клітини (кадри в кадрах) старовинну низку мініатюр на одному аркуші, нагадує трансформовану старовинну «розповідь у картинках» (народні картини, народний лубок). Приваблює і кольорове вирішення — насичене, яскраве, але не строкате.
«Маруся Богуславка» — картина більше ніжна, ніж мужня, вона по своєму образному ладові й ритміці ближча до пісні, ніж до думи. У цьому її своєрідність, особливість.
І, нарешті, фільм «Сказання про Ігорів похід», що вийшов на екрани в 1972 році. Праця над фільмом була складна й довга, багато разів перевірялося кожне вирішення, проводилися консультації зі спеціалістами, в тому числі з видатним знавцем «Слова о полку Ігоревім» академіком Д. Лихачовим. Картина дістала схвалення у глядачів й одержала Спеціальну премію жюрі на П’ятому міжнародному кінофестивалі у м. Ньоні (Швейцарія).
Думається, що одним із головних чинників успіху фільму стала талановита робота художника-постановника Едуарда Кирича. Йому вдалося у своїх малюнках «переплавити», об’єднати воєдино традиції давньоруської фрески, іконопису та книжкової мініатюри. Його ескізи до фільму становлять неабияку мистецьку цінність. У Кирича є якості суто мультиплікаційного художника — він уміє перевтілюватися, знаходити той стиль, який щонайточніше пасує тому чи іншому творові. І все ж, яким би цікавим не був художник в інших своїх працях (а на його рахунку багато різних фільмів), напевно, поки що найвизначнішою його роботою є створення зорового ряду «Сказання про Ігорів похід».
Режисерське вирішення фільму — послідовна зміна зорових образів- метафор. Переважну більшість цих метафор взято із самого тексту поеми, а решту — ним же навіяно. Метафоричний, поетичний стиль «Слова о полку Ігоревім» був для режисера тією метою, до якої він прагнув.
Яскравими образами-метафорами вийшли в картині і дерево-страшний птах, і сльоза з мальованих очей, і місто, оточене муром, і багато інших кадрів. Правильно й те, що текст «Слова» звучить в оригіналі — виявляється, що «на слух» давньоруська мова набагато зрозуміліша для сучасного українського глядача, ніж на письмі. Темпераментно і виразно поставлено більшість батальних епізодів.
Цей фільм гідно продовжив творчий пошук одного із талановитих режисерів української мультиплікації і став закликом до подальшого створення героїчних фільмів на народному матеріалі. Звичайно, праця в народно-героїчному жанрі — це не лише фільми Н. К. Василенко. Зверталися до таких мотивів й Ірина Гурвич, й Алла Грачова, й інші режисери.
Але саме Ніна Василенко присвятила цьому напрямкові все своє творче життя.
«Я родом з дитинства»
1967 року на Другому міжнародному кінофестивалі дитячих і юнацьких фільмів у місті Готвальдові (Чехословаччина) серед багатьох повнометражних і короткометражних, ігрових і мультиплікаційних фільмів різних країн світу було обрано найкращий, і цей найкращий фільм було нагороджено Великим призом (Гран-прі) «Золотий черевичок».
Цим фільмом став перший фільм українського радянського режисера мультиплікації Алли Грачової «Ведмедик і Той, що живе в річці. Це був перший міжнародний приз мультиплікації України. Режисер Алла Олексіївна Грачова прийшла до мультиплікації досить складним шляхом. Можна сказати, що й досить типовим, — адже режисерів мультиплікації не готує жоден навчальний заклад. Всесоюзний державний інститут кінематографії готує лише художників мультиплікації (щоправда, часто вони стають режисерами). Грачова закінчила технікум пароплавства, плавала штурманом, вчилася в архітектурному інституті, працювала архітектором, а вже пізніше — зрілою людиною — прийшла до мультиплікації.
«Ведмедик і Той, що живе в річці» (поставлений за казкою Ліліан Мур) — твір навдивовижу гармонійний у всіх своїх компонентах. Він ясний і прозорий — такий, яким і мусить бути твір, розрахований на глядачів різного віку. Ведмежа боїться переходити річку, бо на нього завжди зло дивиться Той, що живе в річці. Навіть палицею замірився на Ведмедика у відповідь, коли той замахнувся на свого ворога.
Їжак радить Ведмедику: «А ти усміхнися йому!» Ведмедик переборює страх, іде до річки й усміхається Тому, що живе в річці. А Той, що живе в річці, — а це всього лише власне відображення Ведмедика у воді, — усміхається у відповідь. Ідею твору, його позитивну програму — шукайте добро, ставтеся до інших з доброю душею, і вони так само будуть ставитися до вас — втілено не прямолінійно, а в сюжеті парадоксальному, з теплим гумором, з доброзичливою усмішкою. Вся картина оповита ніжністю, зорова стихія фільму прозора, акварельна, трохи розмита, але від того ще поетичніша. Барви м’яко переходять одна в одну, абриси персонажів, особливо кумедного і наївного Ведмежати, ледь-ледь не зливаються з тлом, на якому відбувається дія.
Як це іноді трапляється, перший фільм А. Грачової дуже ускладнив її творче життя, він став своєрідним еталоном, за яким і критики, і товариші по роботі оцінювали всі її наступні картини. Зрозуміло, що здобуток режисера не може бути рівноцінним. Є у неї фільми і кращі, і гірші. Так, як правило, в її творах завжди присутні легкість, душевність та довіра до глядача.
Справді Алла Грачова може повторити за прекрасним французьким письменником і сміливим пілотом Антуаном де Сент-Екзюпері його найпотаємніше визнання: «Я родом з дитинства». Бо кращі фільми її — то фільми, що ніби вилилися з її душі, ніби легко проспівалися. І враження таке, що створення їх не коштувало їй ані праці, ані болісних роздумів, ані тяжких пошуків. Все начебто було готове в її душі, в її серці. Зрозуміло, що все це не так, що на кожний фільм витрачено і багато часу, і багато нервів, душевних сил, духовної енергії.
Список фільмів Грачової досить великий. Та вирізнимо два.
Кінострічка «Тигреня в чайнику» створена в 1972 році — удача принципова. Лукава простота та лірична іронія цього фільму зачаровує глядачів різного віку. Адже коли йдеться про мультиплікацію, часто над усе ставлять динаміку, особливо динаміку зовнішню. Від самого дебюту Алла Грачова своєю працею заперечує такий підхід і таке розуміння мультиплікації, У «Тигреняті в чайнику» майже зовсім нема не те, що динаміки, а руху взагалі,— та фільм сприймається з цікавістю й насолодою. Бо є динаміка, рух думки й почуттів, душевні порухи митця. Картину зроблено з бездоганним смаком, на високому рівні графічної культури (це був дебют здібного і своєрідного художника Романа Адамовича).
І друга картина — мультиплікаційна версія мотивів перлини української драматургії й поезії — «Лісової пісні» Лесі Українки. Цим фільмом Алла Грачова відкрила і нову грань свого обдарування, і нову грань у творенні серйозних жанрів в українській мультиплікації. «Лісова пісня» прокладає шляхи до створення поетико-психологічних образів людей в мультиплікаційному кінематографі. З п’єси були вибрані лише окремі мотиви, окремі характери для створення саме мультиплікаційної поеми про трагічну любов, про поезію і приземленість, які борються між собою, про вірність і зраду, про силу кохання.
Режисерові спільно з художником Р. Адамовичем вдалося знайти дуже цікаве тло, на фоні якого відбуваються події фільму. Цей поетичний, справді «Лесин» ліс став однією з головних дійових осіб. Він то суголосний настроям Мавки, то контрастує з її душевним станом. Цікаво й переконливо вималювано і масові сцени за участю лісових мешканців. У них багато від народної фантазії, а також і від ранніх гоголівських повістей. Переконливо звучать найскладніші для мальованого кіно епізоди — трагічні. Фільм — особливо в другій своїй половині, а це надзвичайно важливо — тримає глядача в емоційній напрузі, примушує його хвилюватися й думати.
Можна сперечатися з приводу тих або інших вирішень режисера, можна дискутувати з художником з приводу ідеалу жіночої вроди, врешті можна закинути композиторові Борису Буєвському, котрий написав до фільму чудову музику (це, певне, поки що його краща робота в мультиплікації), чому він не звернувся до записаних Лесею Українкою народних мелодій. Все це так. Але не можна не визнати, що «Лісова пісня» на мультиплікаційному екрані — свято мистецтва, твір справжнього високого звучання. Це справжній гімн любові. Любові до рідної землі, до поезії, до людяності,
Риси української мультиплікації
Так, нині можна впевнено говорити про створення української школи в мистецтві мультиплікації. Школа ця характеризується як увагою до народних традицій та народних мистецтв, так і увагою до незвичних, нових і серйозних жанрів мультиплікації, до жанрів нетрадиційних — таких, як легенда, героїчний епос, філософська притча. Ознакою української школи є й розмаїття образотворчих вирішень, заснованих як на традиціях народних мистецтв, так і в пошуках сучасної трансформації цих мистецтв, а також на врахуванні досвіду і світової мультиплікації, і суміжних мистецтв.
Зрозуміло, що творчість тих режисерів, про яких ми говорили, становить собою взірець сучасного українського мультиплікаційного фільму, характеризує певні риси української школи мультиплікації. Але зрозуміло і те, що ними не вичерпується вся багатобарвність і багатогранність українського мистецтва мультиплікації. Суттєвими її рисами є й ті, що відбилися у творчості таких талановитих майстрів, як режисери Євген Сивокінь, Давид Черкаський та Володимир Дахно. Практично все створене Сивоконем як режисером належить до популярного нині жанру — притчі, інакомовлення. Вирізняються серед них перша його самостійна картина «Людина, яка вміла літати» (1968) за маловідомим оповіданням чеського письменника Карела Чапека та одна з кращих картин сучасної мультиплікації «Людина і слово» (1973). Екранізацію Чапекової новели зроблено з ненав’язливим гумором, у стриманій, майже монохромній гамі. Ця картина вже давала змогу відчути індивідуальність режисера: чіткість його почерку, стриманість, лаконізм його режисерської манери. І ця картина, і такі притчі, як «Добре ім’я» за Феліксом Кривіним, «Казка про доброго носорога» за Борисом Заходером стали кроками до кращої його роботи — авторського фільму «Людина і слово» (в цьому фільмі Сивокінь виступає, як автор сценарію, режисер та спільно з Адлером Корольовим як художник-постановщик). «Людина і слово» складається з п’яти мікропритч, в яких дійовою особою виступають п’ять літер: слово. Виявляється, воно може на наших очах очорнити людину. І цю пляму людина не може ані вичистити, ані стерти, ані змити. Аж поки інше — добре — слово не зніме цю пляму брудного слова. Слово може приголубити людину, може підняти людину на крилах, може і вбити людину. Слова можуть бути мильними порожніми бульбашками. Слово може розколоти навпіл земну кулю або може з’єднати і землі, і людей. Усі ці метафори ми бачимо на екрані. Власне, і весь фільм — метафора про взаємодію людини і слова. Велика, розгорнута метафора.
Можна нагадати про одну деталь, на перший погляд, нібито й несуттєву, але таку, що наочно показує змужніння хисту режисера. В «Людині, яка вміла літати» хлопчак стріляє з рогатки в героя, який саме займається своєю улюбленою справою — літає. Той, зрозуміло, падає. І це викликає сміх у залі. В «Людині і слові» також «стріляють» в героя, який летить, піднятий у повітря натхненним словом, стріляють іншим заздрісним словом-кулею. Герой падає і гине. Нібито однакові ситуації. Але в першому випадку це скоріше смішний трюк. А в другому — в подію вкладено великий трагічний зміст, що викликає емоційний вибух у глядача.
Фільм «Людина і слово» — один із кращих радянських мультиплікаційних творів. У 1974 році на Сьомому всесоюзному кінофестивалі в Баку йому посуджено одну з головних премій разом з уславленим «Островом» Федора Хитрука.
Повною протилежністю творчій спрямованості Євгена Сивоконя, його манері, стилістиці режисерських та зображувальних вирішень є фільми Давида Черкаського. Він також поставив кілька мультиплікаційних притч. На його рахунку і перша повнометражна мультиплікаційна (комбінована — зі шматками натурного кіно) картина «Містерія-Буфф» (за В. Маяковським), створена в 1969 році.
Добре враження справляє робота художника М. Кошкіна у фільмі «Якого дідька хочеться». Кадри перевантажені донесхочу найрізноманітнішими зображеннями щонайрізноманітніших речей. Здавалося б, перевантаженість кадру — одна з найнеприпустиміших вад у мультиплікації. Так, безумовно. Але не в цьому фільмі. Адже тут саме отака перевантаженість і допомагає розкриттю ідеї твору. Можна сперечатися, чи все зроблено в картині за правилами й хрестоматійними принципами мультиплікації, чи всюди зображення та діалог підсилюють один одного, чи, може, краще було б у це живописно перенасичене середовище увести справжніх акторів, на що вказували деякі критики, але факт залишається фактом: картина Черкаського темпераментна, гостра і справляє цілісне естетичне враження.
Звичайно, українська радянська мультиплікація багата на творчі пошуки, фільми різних видів, різних жанрів. А от вгадують нашу мультиплікацію, знають її, насамперед за творами із серіалу «Пригоди трьох козаків» режисера Володимира Дахно. Пошуки персонажа чи персонажів, які могли б переходити з фільму в фільм, стали б серійними, — одна з найважчих справ у мультиплікації. І тим більше приємно, що молодому на той час режисерові Володимиру Дахну, в минулому архітекторові, вдалося знайти і створити своїх власних серійних персонажів. Козаки Тур, Грай і Око з’явилися на екрані вперше в 1967 році у фільмі «Як козаки куліш варили». Потім, одна за одною виходили раз на два-три роки нові серії: «Як козаки у футбол грали», «Як козаки наречених визволяли», «Як козаки сіль купували», «Як козаки олімпійцями стали»… І нарешті 1979 року закінчено шостий фільм цієї серії «Як козаки мушкетерам допомагали».
Успіх серіалу пояснюється ще й тим, що Володимир Дахно володіє рідкісним даром відчувати і передавати смішне, комічне, і тим, що подані ним герої — герої по-справжньому народні і по-справжньому серійні. Їх легко уявити собі в будь-яких ситуаціях. Хоча в «козацьких серіях» фольклор, так би мовити, не цитується, але не викликає жодного сумніву народне, фольклорне походження персонажів та їхніх пригод.
Очевидно, одним з головних чинників успіху цього серіалу було те, що, починаючи з фільму «Як козаки куліш варили», досить виразно окреслилися три різні постаті, три характери, три типи козаків. Можливо, навіть варто говорити не про три персонажі, а про один — триєдиний колективний персонаж. Адже Тур, Грай і Око не існують самі по собі, вони існують тільки разом, доповнюючи одне одного. Створення такого колективного героя — завдання надзвичайно складне. Володимирові Дахну вдалося успішно його вирішити.
Отаке мальоване кіно України. Але є на Україні й об’ємна мультиплікація. В доробку її понад три десятки картин. Першою була картина «Подарунок», поставлена режисером Леонідом Зарубіним за сценарієм Тадеуша Павленка. Серед творів цього ентузіаста лялькового кіно можна виділити як кращі «Про поросятко, яке вміло грати в шашки», «Олешко-білі ріжки». Цікавим був дебют режисера Валентини Костильової «Кошеня і ниточка», де діяли справжні клубки шерсті, а дівчинка — то ниточка, що прийняла абриси дитини. Незвично й цікаво було зроблено Іриною Гурвич об’ємно-мультиплікаційний фільм «Пригоди Жирафки». Йшлося тут про маленьку Жирафку, яка хотіла навчитися танцювати. Але справа не в сюжеті. Справа в тому, що діяли в цій картині не ляльки у звичайному розумінні, а предмети, схожі на тваринок. Так, жирафка — шерстяна довга шкарпетка в цяточки. Ведмежата — шапки-вушанки. Та треба бачити, як ходять ті шапки — ну, чистісінькі тобі ведмежата.
Українські мультиплікатори докладають чимало зусиль, щоб привабити до себе творчу молодь, допомагають молодим сценаристам, режисерам, художникам знайти свій творчій почерк, свій шлях у цьому нелегкому, але радісному мистецтві.
Немає коментарів:
Дописати коментар