Гілки та пагінці «генеалогічного дерева»
в якому автор вдається до розгляду геральдико-родинних зв'язків у світі музи мальованого кіно, оповідає про фільми вдалі і невдалі, ділиться сумнівами з приводу того, чи вірно було натиснуто на кнопку, а також разом з усіма святкує новосілля.
...
Пошуки
Вже звичним став і тихий ліс навколо, і асфальтові доріжки і шурхіт-шепіт машин, що мчать автострадою «Одеса — Ленінград». Тільки коли пройдеш широкими вільними коридорами нового корпусу, що пахнуть фарбою, заглянеш в робочі кімнати, облямовані пластиком, відчуєш тишу і спокій неперенаселеного дому, — тільки тоді починаєш розуміти вільне дихання, бадьорий настрій людей. Вони розкошують простором і тишею. Обживають «нову хату». Так, тісно, дуже тісно було їм в старому непристосованому і надто гомінкому будинку на надто гомінкій вулиці. Але назавжди лишиться шана, повага і любов до старого місця, до притулку, де були вони у підсусідках…
З чим же прийшли мультиплікатори до свого новосілля яке сталося влітку 1965 року? '
Чи можна сказати, що картини «переломного віку» («Веселий художник», «Лелеченя» та «Золоте яєчко») так переродили колектив, що все, зроблене опісля них,— лише хороше, лише вдале й мистецьке? Звичайно, ні. Такого не буває, не може бути та, власне, це й не потрібно: адже не помиляється лише той, хто нічого не робить. А коли є праця, є пошуки, то — хочемо ми того чи не хочемо — бувають окрім удач і напівудачі, бувають і поразки. Таке життя, така робота.
Важливо одне — щоб був загальний поступ вперед, щоб не було зупинок. Адже зупинитись — це значить відстати. А це — смерть в мистецтві. Вихід один — шукати, шукати, шукати.
Так, шукати. І хай, краще щось не вийде в цих пошуках, ніж робити середньоарифметичні, такі, що зарані приречені бути посередніми.
Тепер, коли режисер Н. Василенко «знайшла себе», можна легше зрозуміти, до чого вона прагнула, до чого — свідомо чи несвідомо, це значення не має — вона йшла. Чи не на всіх її попередніх картинах позначилися різні впливи — то розхожого союзмультфільмівського штампу, то фільму зарубіжного, власне, «діснеївщини». Це становило загрозу для митця, для її індивідуальності, це нівелювало її індивідуальність. А те, що Н. Василенко мала свій погляд на світ, тому свідчення кращі кадри її картин. Навіть і кадри невдалої в цілому «Веснянки».
В тому, що вона — майже без перерви — пірнала з картини в картину, змінювала манеру змінювала прийоми та ритми розповіді, було щось гарячкове, відчувалося — вона не може думати й аналізувати свою роботу поза практикою. Вона ніби пропускала крізь себе набуте іншими… І працюючи в запозиченій манері, перевіряла, оцінювала і відкидала…
Фільм з лячною і суто технічною назвою «Водопровід на город» не становить в цьому винятку. Так, в ньому є пружний темпоритм, є окремі вдалі шматки. Приміром, дуже наочно и просто придумано дію засухи: де б не була вода, вона буквально щезає під палючим променем сонця, її можна взяти і згорнути, немов рядно. Або ще: від засухи чорніє огіркове листя. А щойно з'явилася вода — і листячко знову зеленіє. Це дуже точно, дуже в природі жанру. І мимоволі згадуєш одну з казок Євгена Шварца: у людини від горя сивіє борода, а коли горе проходить і наступає радість, борода знову набуває попереднього кольору.
Але таких кадрів-епізодів у «Водопроводі на город» обмаль. Та й ці — оригінальні за думкою, цікаві речі — зроблені в манері не самостійній. На всьому фільмі лежить відбиток не Діснея навіть, а «діснеївщини», певний несмак та солодкуватість в зображенні персонажів. Важко зрозуміти і пістряве колірне вирішення фільму. Вдягнена в чужі шати, картина звичайно не могла стати великим надбанням, хоча думка її — не слід жахатися негоди, слід працювати колективно — не могла й не може викликати якихось заперечень. Але, певне, Н. Василенко треба було пройти крізь «діснеївщину», аби позбутися її. Н. Василенко злякав провал «Веснянки», яку вона намагалася робити у народному, національному плані, і вона подалася на чужі манівці.
Певне, вона сприйняла невдачу «Веснянки» як невдачу принципову. Але була це невдача не принципу, а слабенького сценарію і просто ще не дуже зміцнілого режисерського ремесла. І дуже велику мужність треба було мати, аби повернутись після блукань по різних шляхах мультиплікації, після вдалої картини «Веселий художник» до висхідних позицій. Щоправда, на новому і вищому щаблі майстерності і вміння.
Так само не «застрахував» успіх «Лелеченяти» і І. Гурвич. Зроблений нею зразу ж після «Лелеченяти» фільм «Зелена кнопка» — будемо відверті — поразка. Але така поразка варта багато чого. Хоча, на перший погляд, вона і нищівна.
«Зелена кнопка» — одна з картин, зроблених вже «під новосілля». Картина ця показує безсумнівно зростання майстерності режисера, професійної зрілості групи, і все ж це дуже невдалий твір. У чому ж річ? Що сталося?
У «Зеленій кнопці» на належному рівні знаходиться ніби і режисерська культура, і робота художника М. Чурилова (постійний співробітник І. Гурвич, її співавтор в образотворчому вирішенні фільмів). Заслуговують на схвалення і експерименти, проведені митцями в галузі поєднання мальованої мультиплікації з натурним кіно («живий актор» в мальованому мультиплікаційному оточенні). І все ж…
І все ж після перегляду фільму лишається неприємне гнітюче враження. Звідки ж воно йде? Що гнітить глядача?
Думається, що тут винен і сценарій, і погляд на події, що відбуваються. «Зелена кнопка» — чи не перша спроба створити в мультиплікаційному кінематографі науково-фантастичний фільм. За основу сценарію взято гумористичне оповідання. Важко зараз уявити, яким був попередній задум сценариста Л. Казарова — сценариста, який досить успішно і плідно працює у науково-популярному кіно. Адже відтоді, як Л. Казаров зацікавився оповіданням і зробив перший варіант сценарію до того часу, як сценарій було запущено у виробництво, минуло вісімнадцять (!!!) варіантів. Це не лише на перший погляд лячні цифра. Вона страшна таки і за своєю внутрішньою суттю. Адже це не ті варіанти, котрі сценарист опрацьовує за письмовим столом, відкидаючи їх, як негодящі. Ні, це вісімнадцять різних сценаріїв, зроблених на вимогу студії та творчої групи. Чому так сталося? Можна припустити, що не відразу у сценариста вийшло все гаразд… Скажімо, двічи… Хай тричі… Але — вісімнадцять?.. Ні, тут, певне, щось не зовсім так…
Дозволю собі вважати була іще одна причина. Незалежно від того, чи відчували її тоді (ба навіть і зараз) творці фільму. Йдеться про сценарну ситуацію, про її фальшування. Світ майбутнього, як він змальований у «Зеленій кнопці», — світ бездушний і страшний. Це світ роботів, що повстали проти людини. І хоча за сюжетом людина їх перемагає, натиснувши «зелену кнопку» (уособлення могутності людини-володаря, людини-пана над роботами-рабами; уособлення, між іншим, досить дивне), картина та її події осідають в душі глядача похмурим тягарем. Можливо, що цю ситуацію і варт показати у кіно. Але хіба що в гумористичному, пародійному плані, як це й було в оповіданні. Отже, фальшивий у своїй основі, у вихідній ситуації сценарний матеріал не дав можливості режисеру зробити хорошу картину, прирік режисера на невдачу, хоча робота І. Гурвич в цьому фільмі цілком вправна, професійна і заслуговує на позитивну оцінку.
Невдача першої науково-фантастичної картини не мусить стати перепоною для розвитку цієї теми, цього напряму в нашій мультиплікації. Навпаки, слід сподіватися, що фантастичні фільми можуть бути створені і будуть створені і у мальованому кіно.
Так, і «Водопровід на город», і «Зелена кнопка» — невдачі. Але невдачі іншого рівня, ніж попередні. Переглядаючи їх опісля виходу, можна було сподіватися — на щастя, так воно і сталося потім,— що ці фільми — зупинки перед подальшим зростанням в творчості обох режисерів.
Та не лише Н. Василенко і І. Гурвич працювали в 1964—1965 роках над самостійними творами. Саме в ці роки почало пускати нові пагінці генеалогічне древо української мультиплікації, почали з'являтися нові імена… Та перш ніж звернутися до дебютів, гляньмо, що зроблено ветераном мальованого кіно І. А. Лазарчуком.
Подарунок на новосілля
«Золоте яєчко» та дві наступні картини І. Лазарчука («Мишка плюс Машка» і «Життя навпіл») — три сходинки до справжнього великого кіно. Саме ці три фільми, в першу чергу, і давали право з повною відповідальністю говорити про творче відродження українського мальованого кіно.
Все три картини зроблені І. Лазарчуком у співдружності з талановитим художником Є. Сивоконем та композитором А. Мухою. Для всіх трьох картин характерний дбайливий підхід до вибору сценарію, до його справжнього опрацювання та розкриття його мультиплікаційних можливостей. Всі три фільми мають сатиричне спрямування і цікаві для дорослої аудиторії, на яку, власне, вони і розраховані.
Ми говорили вже про цінне для нас «Золоте яєчко». Звернімося ж тепер до двох інших фільмів.
Винахідливість, феєрверк вигадки, комедійний темперамент відчуваються в багатьох кадрах фільму для дорослих, але зробленого на «дитячому матеріалі», який називається «Мишка плюс Машка». Сценарій фільму написаний молодим літератором-сатириком О. Каневським. Добра думка фільму: не втручайтеся в дитячі суперечки, бо діти полаються і лишаться друзями, а ви й одяг попсуєте, і квартири, та й нерви і взаємини. А п'ятирічні «Ромео та Джульєтта», чи то пак «Мишка плюс Машка», самі б знайшли вихід і мир.
Так, і у сценарії, і у картині багато цікавого. Чого вартий хоча б епізод, коли стінові панелі не витримують сварки та лайки сусідів-батьків і починають «витанцьовувати», вискакуючи з належних їм місць! Вдалий малюнок, зображальна стихія фільму: різко, прямо, без непотрібної тут деталізації, «плакатно». До того ж трохи під «дитячий малюнок» — прийом не новий, але тут абсолютно необхідний чи принаймні можливий… Просто чудовий фінальний кадр короткометражки: Мишка й Машка сидять поруч. І в кожного з них теліпається на мотузочці половина повітряної кульки…
Але десь під час перегляду фільму мимоволі виникає питання-сумнів: а чи не «куца» думка сценарію? Чи не закінчується сценарій раніше титру «кінець»? Так, на жаль, сценарій закінчується достроково, в останній третині фільму: режисер та зйомочна група вже рухають дію вперед самотужки, без допомоги автора, власною фантазією та темпераментом. «Сценарієві бракую дихання» — як говорять в таких випадках кінолікарі. Можна закинути О. Каневському й те, що багаторічна його робота для естради якоюсь мірою надала сценарієві специфічного «естрадного колориту», призвела до певного згладжування гостроти мислення. А втім, тому й робляться ці закиди, що якраз від О. Каневського слід чекати плідної участі в розвитку мальованого кіно і успіхів у ньому.
Певним недоліком фільму «Мишка плюс Машка» є деяка форсованість емоцій, режисерських засобів, якою постановник намагається компенсувати відсутність драматургічної дії в останній третині картини. Вся картина ніби зроблена на «форте» і «фортіссімо», а мусило б бути й «піано». Не виключено, що таке враження значною мірою складається через музику, котра точно (занадто точно») збігається із зображенням, дублює його. Пауза, полегкість, передишка — ось що, мабуть, допомогло б кращому сприйняттю картини: чорне й біле існують лише у порівнянні. Але й попри зазначені недоліки — це вдалий твір. Він наче підготував появу поки що останньої самостійно поставленої картини І. Лазарчука, по-справжньому мистецької стрічки «Життя навпіл».
«Життя навпіл» — шістнадцята за хронологією картина відродженої мультиплікації. І саме вона стала картиною етапною для колективу. Ця картина надовго ділитиме мультиплікаційне життя навпіл: до неї і після.
Сюжет її нескладний, але — як воно і годиться в мультиплікації — вдало знайдений. Жили собі чоловік і жінка. Подружжя. Чоловік працював, а після служби над усе полюбляв читати газети. І вельми не полюбляв допомагати дружині в господарчо-хатніх справах. Отак вони і йдуть вулицею: чоловік у газету втупився, а жінка по магазинах мотається і несе величезні пакунки, котрих стає все більше й більше… Несила вже їй нести, постукала ввічливо в чоловікову газету, а йому хоч би що. Одне слово, дійшло до розлучення.
Розлучаються вони, і все життя навпіл пішло. І все навпіл: і стіл. і кімната, і телевізор. І навіть дзеркало, не кажучи вже про фотографії та інше збіжжя хатнє. Так, так, дзеркало. Віднині бувше подружжя Іванюк, а тепер громадяни Іва та Нюк можуть бачити себе лише в своїх половинках дзеркала. І навіть дзвонити їм треба в «півдзвоника». Життя навпіл — все навпіл.
Сценарій фільму написано В. Славкіним за власним оповіданням, видрукованим в журналі «Юність». Автор разом з режисером ретельно переробили оповідання, переклали літературні образи на мову мальованого кіно, багато в чому відійшли від усталеної літературної конструкції, винайшли низку іронічно-доброзичливих деталей, притаманних мультиплікації.
Картина приваблює легкістю дії, точністю характеристики дійових осіб, «пружністю подачі». Зроблено її з вигадливою і до6рою жартівливістю, навіть з хвацьким-юнацьким «хуліганством» режисера. принциповим успіхом фільму є образотворче його втілення (художник-постановник Є. Сивоконь) Дуже цікаво й сучасно зроблено рух персонажів — без надмірної деталізації та натуралізації, без підробки та копіювання «живого» кіно. Зроблено «Життя навпіл» у стислій, лаконічній манері з належною зображувальною гостротою. Малюнок — гострий, «недріб'язковий».
З багатьох цікаво вирішених епізодів можна виділити як кращі: дотепні титри, уявлення Нюка та Іви про те, як виникло непорозуміння і чим, мовляв, воно може закінчитись, а також і урочистий «марш» Нюка з газетою на початку фільму. Симптоматичним і обіцяючим для подальшої роботи режисера, та й Об'єднання взагалі, уявляється колірне та темпо-ритмічне вирішення фільму в цілому. Колір використовується не аби красиво було, а «за потребою», за змістом. Точно змінюють один одного повільні та швидкі кадри, фільм наче дихає вільно і глибоко.
Не буде перебільшенням сказати, що принципові загальні та окремі досягнення «Життя навпіл» виводять нашу мальовану мультиплікацію на рівень сучасного кінематографа. Так, це був вельми непоганий подарунок на новосілля.
Дебюти, дебютантки та дебютанти
Кожна «порядна родина» має своє генеалогічне древо. Кажуть, що багаті, але позбавлені вельможних попередників американці просто за долари купують собі предків. Заплатив гроші, виклав енну суму доларів — і «нафтовий» чи якийсь іще король стає нащадком (що задокументовано) справжнісінького маркіза, чи герцога, чи віконта, чи ще там когось. Все залежить від товщини пачки купюр. Просто наче тобі в мультиплікації: намалював, а воно вжей справжнє… .
Нашому мальованому кіно така, з дозволу сказати, купівельна геральдика та генеалогія ні до чого. Адже є справжній-справжнісінький дідусь української мультиплікації В. В. Левандовський. Працює на повну силу, з молодечим запасом і «батько» І. Лазарчук! Були ще й «хрещені батьки»: С. Гуєцький і Є. Горбач. Не інакше як доньками трьох батьків стали Н. Василенко та І. Гурвич. Але майбутнє належить онукам — новим кадрам, новим митцям, новим іменам. І треба сказати, що в «мультиплікаційному сімействі» перші онуки та онучки вже за дебютували.
Отже, дебюти, дебютантки та дебютанти. Вони стали раз по раз з'являтися, починаючи з 1964 року. Всі дебютанти в основному виховувалися у власному колективі — виростали з художників та асистентів режисера.
Не дуже вдалим вийшов перший з дебютів — «Невмивака». Сценарна ситуація вельми нагадує «Мийдодир» Чуковського, але вирішена вона без особливого блиску шаблонно і малоцікаво. Сценарій, за браком сюжету, справляє враження дуже розтягненого. Образотворчо фільм малосамостійний, а головний герой списаний режисерами та художниками прямо з Бембі (копія!). Хоча у фільмі і є певні знахідки, вад сценарію подолати не вдалося. Фільм, як і сценарій, видається страшенно довгим. Дуже погано озвучено картину. До речі, не всі актори можуть бути озвучувачами мультиплікаційних ролей. Як правило, добре це виходить у акторів гостро характерних. І це можна зрозуміти — адже ступінь типізації у мальованому кіно вищий, ніж у кіно ігровому. Тому актори-герої, актори без яскравої характерності в мультфільмах лишаються блідими тінями звуку. І в той же час такі гострі актори, як З. Гердт, Е. Гарін, Р. Зелена, Ю. Тимошенко, Г. Віцин, — бажані гості за кадром мультфільму. Дозволю собі висловити припущення, що справа не в голосових даних, а в акторських, що дуже важливо.
Значно кращим виявився другий дебют — постановка Д. Черкаським фільму, який у повній відповідності з обраним жанром зветься «Таємниця чорного короля». Детектив. Але детектив на суто службову «антипожежну» тему. Виросла ця картина з типово «замовної» псевдокіноіндустрії. Намагання «дотягти» сценарій і навіть участь у «потягуванні» здібного кіно професіонала Сергія Ляліна великих наслідків не дали. «До кондиції» сценарій не довели, і лишився він маловиразним і плутаним. І все ж в картині багато цікавого, навіть талановитого. Хоча зроблено це, так би мовити, поза сценарієм.
«Таємниця чорного короля» відповідає вимогам «замовника»: в ній дійсно стверджується, що пожежа — це погано. І в той же час «Таємниця чорного короля» — іронічно-пародійний детектив.
Не порівнюючи масштабів, можна сказати, що фільм Д. Черкаського чимось близький знаменитим роботам В. Маяковського у галузі реклами. Повторюю, йдеться не про масштаби, а про стиль, про манеру подачі. Цікаво, з вигадкою зроблено режисером та художником Р. Сахалтуєвим переклад розмови героїв на мультиплікаційний лад» зримі, друковані літери, речення вивергаються з вуст пародійних Шерлока Холмса та лікаря Ватсона. Несподівано і саме в необхідному місці з'являються необхідні рекламні гасла.
«Антипожежних» фільмів роблять у нас багато. Навіть є такі і в мультиплікації. Якщо порівняти «Таємницю Чорного короля» з, приміром, аналогічною за темою та завданням працею Бордзиловського «Хто винен?», то порівняння піде на користь «Таємниці Чорного короля». У ній більше режисерської вигадки, більше хисту. Якщо в «Хто винен?» все зводиться до «розповіді праски», то в «Таємниці Чорного короля» є ще й розповідь режисера.
Отже, «Таємниця Чорного короля» — справжня творча заявка здібного Д. Черкаського на подальшу самостійну роботу. Але при всіх «плюсах» його дебюту є в ньому і дуже великий і неприємний «мінус» — те, що називають «сценарій залишає бажати кращого». Винуватити авторів сценарію в даному випадку просто нема рації. Вони працівники пожежної охорони, і сценарна справа не є їхньою професією. Але те, що картина вийшла гіршою, ніж могла бути,— шкода.
Принагідним буде сказати, що два наступні дебюти відрізняються більш досконалою сценарною основою фільмів.
Сценарій «Казки про царевича та трьох лікарів» написано одним з найбільш оригінальних майстрів радянської мультиплікації Федором Хитруком. Це казка-притча. Створено її за всіма стародавніми правилами побудови казок. У єдиного сина царя — нежить. Треба лікувати його. Але ж хіба придатні для цього прості лікарі? Ні, звичайно. Тому йпривозять до палацу перше магістра з ганзейських земель. А коли магістр відступився і не зміг подолати страшної хвороби, вдаються до лікаря шемаханського, ще більш уславленого та чародійного. Звичайно у другого лікаря нічого не виходить — на те й казка в ній завше мусить бути троїсте повторення… А хто ж третій лікар? Та простий такий собі мужичок. І ліки у нього прості, але впливові — він заохочує царевича врубати дровець. І за допомогою цього примушує відступити хворобу, виліковую нащадка казкового престолу. Думка для малого глядача доступна і потрібна: праця — кращі ліки, вона вилікує будь-яку хворобу, якщо хочеш бути здоровим — працюй. Можливо, сценарій Хитрука й не дуже вже оригінальним за задумом, але в ньому дотримано народних традицій, був у ньому й іронічний «підтекст», приємна й наївна іронія.
Режисер О. Ткаченко ніби й не загубив нічого, все достеменно переклав на екран. Але, на жаль, його професійна в цілому робота позбавлена тонкощів, позбавлена чарівливості, яка відчувалася у сценарії. Одне слово, картина «грубіша» за сценарій. При перекладі сценарію на стрічку загубилися тонкощі, вишуканість, оте саме «ледь-ледь», яке і є ознакою хорошого мистецтва. Обрана художником-постановником А. Жуковським образотворча стихія іде від стилізації І. Білібіна. Але і тут все зроблено трошки менш прозоро, трошки грубіше… І чарівливість казки зникає, вивітрюється… Притому, повторюю, що не можна відмовити ні режисерові, ні художникові у професіоналізмі. Фільмові бракує індивідуальності, особистості.
З цієї точки зору більш цікавою є робота А. Грачової, що задебютувала так само дитячим фільмом — «Ведмедик і той, що в річці живе». Сповнена щирості та ліризму, прозора і лагідна по-жіночому лукава картинка Грачової, на мій погляд, поки що краща з дитячих картин української мультиплікації. В. Капустяну вдалося без втрат переробити для екрана прекрасну американську казку. Шкода лише, що в титрах нема посилання на першоджерело — робити так не гаразд. Та й ні до чого.
Виключно привабливий чарівний сюжет казки — ведмедик жахається переходити через річку, бо на нього завжди сердито дивиться той, що в річці живе. Їжак радить ведмедику» а ти посміхнися йому. Ведмедик іде через кладку, долає страх і посміхається тому, що в річці живе. І той — а це всього лише відображення! — посміхається у відповідь… От, власне і все. Шукайте добро, ставтесь до інших з доброю душею, і вони так само будуть ставитися до вас. Але втілено ці думки в сюжеті не «лобовому», а парадоксальному, з гумором і доброзичливою ласкавою посмішкою старшого… У картині, у її зоровій стихії ніби розлито ніжність. Фарби ніжні, контури дійових осіб та пейзажів трохи розмиті, хисткі, акварельні… «Ведмедик і той, що в річці живе» дають підстави сподіватися і на подальші успіхи А. Грачової, а те, що вона ще багато доброго зробить в мультиплікації. Важливо те, аби зроблене вже не стало для неї непорушною догмою, щоб вона не припиняла пошуку… Додам іще одне: можливо, комусь фільм «Ведмедик і той, що в річці живе» видасться, на перший погляд, надміру традиційним. Не думаю, що це так. Адже і в роботі режисера, і в роботі художника О. Лаврова(він тонко зумів відчути манеру режисера і донести її до глядача) є магічне «ледь-ледь». А вже коли воно є, то ніякі балачки про традиційність чи запозичення не мають під собою грунту. Хіба ж можна дорікати письменникові, що він користується тими ж Літерами, що й інші?..
Цим дебютом 1966 року, певне, й можна закінчити розмову про дебюти, дебютанток та дебютантів. А про «напівдебюти» (дві картини, зроблені початкуючими режисерами спільно з І. Лазарчуком) буде можливість поговорити в наступному розділі. Залежить це не від авторового свавілля, а лише від особливостей цих творів.
Доступною і цікавою «базою» для дебютантів є можливість робити рекламні ролики (якийсь час тому кіноорганізацію «Укррекламфільм» було приєднано до студії).
…Переходом у власне приміщення — на «дарницьку» студію, власне, і завершився великий початковий період відродження української мультиплікації. За п'ять років було створено не лише кільканадцять фільмів — гірших та кращих,— але створено працездатний, здібний колектив. Колектив, який може й вирішує все більш складні творчі завдання. Колектив, риси творчого обличчя якого вимальовуються все більш чітко…
Немає коментарів:
Дописати коментар