Радощі та печалі дитинства
в якому автор вважає за необхідне розповісти про «трьох китів» української мультиплікації, згадує вісім фільмів, а також намагається поставити питання: чи допомагають творчості негативні емоції?
«Три кити», їхні товариші та мрії
Тридцяті роки — роки розквіту радянського кіно, прекрасна пора кінематографічної України. Вже створено «Панцерник «Потьомкін», «Мати», «Нащадок Чінгісхана», зроблено Довженкові шедеври — «Землю», «Звенигору», «Арсенал». На черзі трилогія про Максима, «Чапаєв», картини Михайла Ромма про В. І. Леніна. На черзі неповторний «Щорс» О. Довженка та буремний «Богдан Хмельницький» І. Савченка.
Але все це — твори кіно «натурного», ігрового. Мультиплікація ж відставала. Так, на Україні вона поки була представлена лише картинами Левандовського.
В. Левандовський переїхав до Одеси, а потім мусив виїхати до Москви. В Одесі ж намагається організувати виробництво мультиплікацій Ю. Меркулов. Під його керівництвом починаються роботи над кількома фільмами — екранізаціями українських народних казок. На жаль, жодна з них так і не була закінчена, а мультвиробництво в Одесі ліквідовано.
У Києві група запрошених випускників художнього інституту та їхні колеги, що прийшли у 1929—1930 рр. з інших учбових закладів, з горінням юності оволодіває новою справою, розгризає таємниці мультиплікаційного кіно. Їх не так вже й мало було тоді у Києві — цих відданих і безкорисливих служителів музи мальованого світу.
Серед них були і витончений майстер К. Юкельсон-Гаккебуш, і нині відомий живописець В. Костецький, і ентузіаст мальованого звуку (річ надзвичайно важлива, перспективна і досі не вирішена!) І. Клименко, і художник Конончук, який загинув потім у фашистському таборі смерті. Всі воші робили одне діло — опановували мальований світ. Щоправда, художник-режисер Мовшович намагався завоювати і світ лялькової мультиплікації. Він робив вставки до учбових фільмів і мріяв про художню об'ємно-мультиплікаційну картину. У нього була хороша фантазія, він зробив чудові кадри доісторичного світу з ляльковими динозаврами для однієї з науково-популярних картин. Але мріям його не судилося справдитися — він загинув у Бабиному Яру…
Кожен день приносив молодим ентузіастам нові відкриття і ставив перед ними нові проблеми. Люди працювали не «від дзвоника до дзвоника, а скільки цього вимагала робота, стільки, скільки витримувала нервова система. Це була праця-пошук, праця-радість. Будь-яка мультвставка у рекламний ролик ставала школою майстерності. Якщо необхідно було відобразити певний технологічний процес, то він вивчався так, що потім консультанти-науковці жартували: «А ви могли б навіть читати замість нас лекції». Так, для показу доменного процесу було винайдено зйомку багатошарового скла зі специфічними плямами, що мінилися на екрані і давали наочну картину плавки руди. А, скажімо, для показу роботи авіамотора художник О. Гурвич зробив його розріз (звичайно, у мальованій мультиплікації), який дивував своєю подібністю до натури… Так, вся робота була відкриттям.
Якою не є важливою мультиплікація технічна, але раз по раз думки молодих мультиплікаторів зверталися до мрії про художній мультиплікат. Вдалося здійснити свої мрії лише трьом — вони, починаючи з 1934 року, і стали «трьома китами» художнього мальованого фільму України. Це були С. Гуєцький, Є. Горбач та І. Лазарчук.
Між іншим, вже й тоді, понад тридцять років тому, передові митці розуміли і складність, і важливість художньої мультиплікації. Збереглися свідчення, що і О. Довженко любив забігати хоч на хвилю до кімнаток мультиплікаторів, переглянути моточок плівки, підказати їм якусь цікаву ідею, порадитися. А на зборах та конференціях студійних працівників він закликав вчитися у мультиплікаторів, кажучи у притаманній йому образно-жартівливій манері: «Адже вони (мультиплікатори) знають кінематограф до кадрика». Справді, якщо «живе» кіно знімає натуру, то мультиплікаційне створює фільм з «атомів кіно» — з кадриків.
Але все це — твори кіно «натурного», ігрового. Мультиплікація ж відставала. Так, на Україні вона поки була представлена лише картинами Левандовського.
В. Левандовський переїхав до Одеси, а потім мусив виїхати до Москви. В Одесі ж намагається організувати виробництво мультиплікацій Ю. Меркулов. Під його керівництвом починаються роботи над кількома фільмами — екранізаціями українських народних казок. На жаль, жодна з них так і не була закінчена, а мультвиробництво в Одесі ліквідовано.
У Києві група запрошених випускників художнього інституту та їхні колеги, що прийшли у 1929—1930 рр. з інших учбових закладів, з горінням юності оволодіває новою справою, розгризає таємниці мультиплікаційного кіно. Їх не так вже й мало було тоді у Києві — цих відданих і безкорисливих служителів музи мальованого світу.
Серед них були і витончений майстер К. Юкельсон-Гаккебуш, і нині відомий живописець В. Костецький, і ентузіаст мальованого звуку (річ надзвичайно важлива, перспективна і досі не вирішена!) І. Клименко, і художник Конончук, який загинув потім у фашистському таборі смерті. Всі воші робили одне діло — опановували мальований світ. Щоправда, художник-режисер Мовшович намагався завоювати і світ лялькової мультиплікації. Він робив вставки до учбових фільмів і мріяв про художню об'ємно-мультиплікаційну картину. У нього була хороша фантазія, він зробив чудові кадри доісторичного світу з ляльковими динозаврами для однієї з науково-популярних картин. Але мріям його не судилося справдитися — він загинув у Бабиному Яру…
Кожен день приносив молодим ентузіастам нові відкриття і ставив перед ними нові проблеми. Люди працювали не «від дзвоника до дзвоника, а скільки цього вимагала робота, стільки, скільки витримувала нервова система. Це була праця-пошук, праця-радість. Будь-яка мультвставка у рекламний ролик ставала школою майстерності. Якщо необхідно було відобразити певний технологічний процес, то він вивчався так, що потім консультанти-науковці жартували: «А ви могли б навіть читати замість нас лекції». Так, для показу доменного процесу було винайдено зйомку багатошарового скла зі специфічними плямами, що мінилися на екрані і давали наочну картину плавки руди. А, скажімо, для показу роботи авіамотора художник О. Гурвич зробив його розріз (звичайно, у мальованій мультиплікації), який дивував своєю подібністю до натури… Так, вся робота була відкриттям.
Якою не є важливою мультиплікація технічна, але раз по раз думки молодих мультиплікаторів зверталися до мрії про художній мультиплікат. Вдалося здійснити свої мрії лише трьом — вони, починаючи з 1934 року, і стали «трьома китами» художнього мальованого фільму України. Це були С. Гуєцький, Є. Горбач та І. Лазарчук.
Між іншим, вже й тоді, понад тридцять років тому, передові митці розуміли і складність, і важливість художньої мультиплікації. Збереглися свідчення, що і О. Довженко любив забігати хоч на хвилю до кімнаток мультиплікаторів, переглянути моточок плівки, підказати їм якусь цікаву ідею, порадитися. А на зборах та конференціях студійних працівників він закликав вчитися у мультиплікаторів, кажучи у притаманній йому образно-жартівливій манері: «Адже вони (мультиплікатори) знають кінематограф до кадрика». Справді, якщо «живе» кіно знімає натуру, то мультиплікаційне створює фільм з «атомів кіно» — з кадриків.
Біографічні довідки «київського тріумвірату»
Семен Натанович Гуєцький народився 15 травня 1902 р. у багатодітній нужденній родині ремісника-шевця па околиці старовинного Житомира. У 1919 році вступає добровольцем до Червоної Армії. Потому вчиться у художній школі в Житомирі. А опісля здібного юнака направляють до Київського художнього інституту. Навчаючись в інституті, він у той самий час (студентів тоді посилали на «реальну практику») працює у клубах Донбасу, керує художніми гуртками, пише декорації, плакати. 1929 р. закінчує інститут і рік проводить на «вільних хлібах». А у 1930 р. разом з іншими молодими художниками починає роботу на студії, яка носить зараз ім'я О. П. Довженка. Три роки працює він як художник-мультиплікатор, а з 1933 р. його офіційно призначають режисером мультиплікаційних фільмів.
Євген Андрійович Горбач народився 22 лютого 1901 року в селі Шаповалівка Ворзнянського повіту на Чернігівщині у селянській родині. З ранніх літ зазнав він поневіряння і кривди. Коли йому було п'ять років, помер його батько. За три роки Євген поховав і матір. Жив у дядька. Жилося важко. Роботи було багато, а вчитися не дозволяли — одробляй за хліб, що їси… І все ж малому вдалося вивчитися в церковно-приходській школі, а потім і в чотирикласному училищі у Борзні. Тут на хлопчика, що з дитинства малював все, що не побачить, звернув увагу викладач малювання Борзнянської гімназії. Він запропонував Горбачеві відвідувати відкриті ним у Борзні «рисувальні класи». Коли Горбач закінчував училище, директор казав: «Хто куди, а Горбач у художню школу». Але вийшло не так. Для того, щоб учитися в художньому училищі, треба було мати багато коштів. А звідки у сироти, у селянського сироти гроші? Хіба може він поїхати кудись далеко? І Горбач вступає до школи садівництва, городництва та бджільництва. Його дуже цікавило декоративне садівництво. І досі існує пам'ятка у Борзні: сад-парк в англійському стилі. А вже потім, після революції, Є. А. Горбач зміг стати студентом художнього інституту у Києві. Закінчив він його 1929 року. І завжди згадує він з теплотою свого першого учителя в мистецтві — викладача малювання, «рисувальні класи» котрого він відвідував і який не лише вчив його, а й надавав деяку матеріальну допомогу. Він був непоганим художником, цей учитель малювання. Свого часу він закінчив Петербурзьку академію мистецтв, його твори ще й досі експонуються в кількох музеях. А звали його Андроник Лазарчук. Це був батько третього члена «київського мульттріумвірату».
Іполит Андроникович Лазарчук народився 13 серпня 1903 року у містечку Почаєві на Тернопільщині. У 1924 р. закінчив Борзнянську професійно-технічну школу. Працював художником і актором театру Борзнянського райвідділу народної освіти. Потім навчався у Київському художньому інституті на факультеті монументального живопису. Працював у клубах Києва та Донбасу художником-декоратором. Після закінчення інституту у 1930 році — художник-мультиплікатор, а за кілька років — асистент режисера мультфільмів. Самостійно почав робити мальовані фільми з 1936 року. А далі… далі його біографія, його життя, так само, як і життя Горбача та Гуєцького, пов'язане я фільмами, до розмови про які ми й перейдемо.
Євген Андрійович Горбач народився 22 лютого 1901 року в селі Шаповалівка Ворзнянського повіту на Чернігівщині у селянській родині. З ранніх літ зазнав він поневіряння і кривди. Коли йому було п'ять років, помер його батько. За три роки Євген поховав і матір. Жив у дядька. Жилося важко. Роботи було багато, а вчитися не дозволяли — одробляй за хліб, що їси… І все ж малому вдалося вивчитися в церковно-приходській школі, а потім і в чотирикласному училищі у Борзні. Тут на хлопчика, що з дитинства малював все, що не побачить, звернув увагу викладач малювання Борзнянської гімназії. Він запропонував Горбачеві відвідувати відкриті ним у Борзні «рисувальні класи». Коли Горбач закінчував училище, директор казав: «Хто куди, а Горбач у художню школу». Але вийшло не так. Для того, щоб учитися в художньому училищі, треба було мати багато коштів. А звідки у сироти, у селянського сироти гроші? Хіба може він поїхати кудись далеко? І Горбач вступає до школи садівництва, городництва та бджільництва. Його дуже цікавило декоративне садівництво. І досі існує пам'ятка у Борзні: сад-парк в англійському стилі. А вже потім, після революції, Є. А. Горбач зміг стати студентом художнього інституту у Києві. Закінчив він його 1929 року. І завжди згадує він з теплотою свого першого учителя в мистецтві — викладача малювання, «рисувальні класи» котрого він відвідував і який не лише вчив його, а й надавав деяку матеріальну допомогу. Він був непоганим художником, цей учитель малювання. Свого часу він закінчив Петербурзьку академію мистецтв, його твори ще й досі експонуються в кількох музеях. А звали його Андроник Лазарчук. Це був батько третього члена «київського мульттріумвірату».
Іполит Андроникович Лазарчук народився 13 серпня 1903 року у містечку Почаєві на Тернопільщині. У 1924 р. закінчив Борзнянську професійно-технічну школу. Працював художником і актором театру Борзнянського райвідділу народної освіти. Потім навчався у Київському художньому інституті на факультеті монументального живопису. Працював у клубах Києва та Донбасу художником-декоратором. Після закінчення інституту у 1930 році — художник-мультиплікатор, а за кілька років — асистент режисера мультфільмів. Самостійно почав робити мальовані фільми з 1936 року. А далі… далі його біографія, його життя, так само, як і життя Горбача та Гуєцького, пов'язане я фільмами, до розмови про які ми й перейдемо.
Перша п'ятірка — від Мурзилки до чарівного персня
Чотири роки робилися різні мультвставки та учбові мультиплікати, перш ніж молоді художники-режисери та керована ними група змогли приступити до свого першого художнього фільму. Це був фільм «Мурзилка в Африці», поставлений Є. Горбачем та С. Гуєцьким за сценарієм Є. Дубинського.
Власне, це був перший український художній фільм зроблений не у техніці площинних маріонеток, а по-справжньому пофазно мальований. Згадаймо, що і взагалі продукція радянських мультиплікаторів тоді була невеликою: у 1933 р. було зроблено всього три картини, а у 1934 — вісім, включаючи «Мурзилку» та дві «конвеєрні» картини «смирновської» студії. Робота над фільмом «Мурзилка в Африці» була, можна сказати, роботою всього мультиплікаційного цеху. Це було їхнє свято — адже вони все ж розпочали художній фільм. Це вже було — незалежно від художніх наслідків — перемогою. І навіть директор кінофабрики кидав всілякі збори та засідання, прибігав до мультиплікаторів та просив: «Хлопці, покажіть Мурзилку!» Йому, як і іншим, страшенно подобалась сама «магія фільму» — намальоване стає рухливим, живим. До того ж, все було не тільки рухливим, але й звуковим.
Тему цієї маленької картини не можна назвати виключно оригінальною. Не лише у мультиплікаторів, але й у творах дитячих письменників Африка посідала тоді чи не найперше місце. Згадаймо казки та поеми К. Чуковського, зміст дитячих журналів того часу, вистави Дитячого театру Н. Сад, де використовувалися мультфрагменти «Негреня та мавпа», а також кілька вже зроблених мультфільмів. Африка була найбільш казкова частина світу на ниві мистецтва для дітей. І це легко можна зрозуміти. Та екзотичність флори і фауни поступалася в творах радянських митців іншому — боротьбі проти колонізаторів, боротьбі за визволення пригноблених африканців від ярма білих плантаторів. У дитячій літературі, у дитячому кіно поширеною темою була боротьба радянських школярів-піонерів за визволення маленького чорного хлопчика чи маленької чорної дівчинки з чіпких рук білого гнобителя-колонізатора. Це давало змогу показати і кмітливість та стійкість нашої дітвори, і її інтернаціоналізм. Показати у доступному для дітей вигляді. Шкода лише, що така сюжетна побудова потроху ставала штампом, загальним місцем.
Власне, і сценарій Є. Дубинського не дуже відходив від досить усталених колізій «африканської драматургії». У сценарії — само собою, і у картині — оповідалося, як група радянських дітей разом з Мурзилкою — смішним і симпатичним героєм з однойменного дитячого журналу, котрий набув величезної популярності,— мандрує до Африки, щоб визволити з неволі негритянську дівчинку Кане. Долаючи труднощі й перешкоди, вони виривають Кане з лабет пригноблювача-колонізатора.
Фільм цей мав ще досить багато вад технічного характеру, а місцями виказував і певний дилетантизм авторів. Але саме у роботі над «Мурзилкою в Африці» склалася група митців-однодумців, було створено єдиний мистецький організм. І це відразу ж далося взнаки. За рік вийшов на екрани новий мультфільм, зроблений тією ж творчою бригадою. Це був фільм «Тук-Тук та його товариш Жук», поставлений Є. Горбачем та С. Гуєцьким за сценарієм українського дитячого письменника Олеся Донченка. Музику до фільму написав композитор О. Зноско-Боровський.
«Тук-Тук та його товариш Жук» — перший на Україні, зроблений методом целулоїдних перекладок. До того у нас такі фільми не робилися. Приблизно в ті роки режисер О. Птушко, описуючи технологію виробництва мультиплікатів, казав, що «за кордоном, де целулоїд коштує відносно недорого, такий метод вживається. Але за рік-два вже й радянські кіномитці дістали змогу працювати на целулоїді, що значно економило працю, прискорювало роботу над фільмом. «Тук-Тук та йог товариш Жук» мав успіх у глядачів і був позитивно оцінений у пресі. А пісенька з нього — «Я хлопчик-молодчик, веселий Тук-Тук, зі мною товариш кудлатий мій Жук», — здається, живе й досі. Особливо добре сприймали фільм юні глядачі — саме ті, на кого він і був розрахований.
Зміст фільму нескладний. Ми бачимо, як хлопчик Тук-Тук разом у кудлатим Жуком пораються на своєму городі, співаючи пісню. А в цей час тупорила свиня, яку благословляє хитра лисиця, збирається захопити город. Щоб не було сумніву, кого саме мають на увазі автори, кадри «свинського походу» йдуть під акомпанемент німецької пісні «О майн лібер Августін». Вартові-птахи попереджають Тука про небезпеку. І він разом з друзями готується до оборони:
Власне, це був перший український художній фільм зроблений не у техніці площинних маріонеток, а по-справжньому пофазно мальований. Згадаймо, що і взагалі продукція радянських мультиплікаторів тоді була невеликою: у 1933 р. було зроблено всього три картини, а у 1934 — вісім, включаючи «Мурзилку» та дві «конвеєрні» картини «смирновської» студії. Робота над фільмом «Мурзилка в Африці» була, можна сказати, роботою всього мультиплікаційного цеху. Це було їхнє свято — адже вони все ж розпочали художній фільм. Це вже було — незалежно від художніх наслідків — перемогою. І навіть директор кінофабрики кидав всілякі збори та засідання, прибігав до мультиплікаторів та просив: «Хлопці, покажіть Мурзилку!» Йому, як і іншим, страшенно подобалась сама «магія фільму» — намальоване стає рухливим, живим. До того ж, все було не тільки рухливим, але й звуковим.
Тему цієї маленької картини не можна назвати виключно оригінальною. Не лише у мультиплікаторів, але й у творах дитячих письменників Африка посідала тоді чи не найперше місце. Згадаймо казки та поеми К. Чуковського, зміст дитячих журналів того часу, вистави Дитячого театру Н. Сад, де використовувалися мультфрагменти «Негреня та мавпа», а також кілька вже зроблених мультфільмів. Африка була найбільш казкова частина світу на ниві мистецтва для дітей. І це легко можна зрозуміти. Та екзотичність флори і фауни поступалася в творах радянських митців іншому — боротьбі проти колонізаторів, боротьбі за визволення пригноблених африканців від ярма білих плантаторів. У дитячій літературі, у дитячому кіно поширеною темою була боротьба радянських школярів-піонерів за визволення маленького чорного хлопчика чи маленької чорної дівчинки з чіпких рук білого гнобителя-колонізатора. Це давало змогу показати і кмітливість та стійкість нашої дітвори, і її інтернаціоналізм. Показати у доступному для дітей вигляді. Шкода лише, що така сюжетна побудова потроху ставала штампом, загальним місцем.
Власне, і сценарій Є. Дубинського не дуже відходив від досить усталених колізій «африканської драматургії». У сценарії — само собою, і у картині — оповідалося, як група радянських дітей разом з Мурзилкою — смішним і симпатичним героєм з однойменного дитячого журналу, котрий набув величезної популярності,— мандрує до Африки, щоб визволити з неволі негритянську дівчинку Кане. Долаючи труднощі й перешкоди, вони виривають Кане з лабет пригноблювача-колонізатора.
Фільм цей мав ще досить багато вад технічного характеру, а місцями виказував і певний дилетантизм авторів. Але саме у роботі над «Мурзилкою в Африці» склалася група митців-однодумців, було створено єдиний мистецький організм. І це відразу ж далося взнаки. За рік вийшов на екрани новий мультфільм, зроблений тією ж творчою бригадою. Це був фільм «Тук-Тук та його товариш Жук», поставлений Є. Горбачем та С. Гуєцьким за сценарієм українського дитячого письменника Олеся Донченка. Музику до фільму написав композитор О. Зноско-Боровський.
«Тук-Тук та його товариш Жук» — перший на Україні, зроблений методом целулоїдних перекладок. До того у нас такі фільми не робилися. Приблизно в ті роки режисер О. Птушко, описуючи технологію виробництва мультиплікатів, казав, що «за кордоном, де целулоїд коштує відносно недорого, такий метод вживається. Але за рік-два вже й радянські кіномитці дістали змогу працювати на целулоїді, що значно економило працю, прискорювало роботу над фільмом. «Тук-Тук та йог товариш Жук» мав успіх у глядачів і був позитивно оцінений у пресі. А пісенька з нього — «Я хлопчик-молодчик, веселий Тук-Тук, зі мною товариш кудлатий мій Жук», — здається, живе й досі. Особливо добре сприймали фільм юні глядачі — саме ті, на кого він і був розрахований.
Зміст фільму нескладний. Ми бачимо, як хлопчик Тук-Тук разом у кудлатим Жуком пораються на своєму городі, співаючи пісню. А в цей час тупорила свиня, яку благословляє хитра лисиця, збирається захопити город. Щоб не було сумніву, кого саме мають на увазі автори, кадри «свинського походу» йдуть під акомпанемент німецької пісні «О майн лібер Августін». Вартові-птахи попереджають Тука про небезпеку. І він разом з друзями готується до оборони:
Щоб рило свиняче не лізло в город.
Наступає на город вороже військо — пацюки, гусінь, таргани й інша нечисть. Тук-Тук з кавалерією та артилерією мчить їм назустріч І розпочалася баталія. Горох стріляє, мов кулемет, дині та гарбузи вибухають бомбами та снарядами, шпаки вплітають із шпаківень — ніби літаки летять… Весь город піднявся проти непроханих гостей.
Свиню поранено. Вона сідає на літак і тікає. Але Тук-Тук верхи на журавлі наздоганяє свиню, за ним летять птахи, закриваючи небо. Переплітаючись у контрапункті, звучить «Марш Будьонного» та «Все вище і вище». Свиня падає в море і потопає. Всі задоволені, раді, всі танцюють танок перемоги.
Якось зараз незручно говорити, що мультиплікат давав, м'яко кажучи, не дуже точне уявлення про майбутню війну. Адже, на жаль, цим грішили тоді й творці кіно натурного, акторського.
Недоліком фільму була його нечітка мовна фонограма; до того ж, один актор озвучував і Тук-Тука, і Жука. Дивно зараз читати й закиди критики (при загальній дуже позитивній оцінці: «Нова удача» «Вдалий дитячий фільм» і т. ін.), що малюнок надто «стилізований». Навпаки, малюнок цього фільму ще дуже нагадує «натуру», дещо натуралістичний.
Не можна також погодитись з одним із рецензентів, що ця картина стоїть на рівні фільмів Діснея. Це не зовсім так, у фільмі просто відчувається вплив Діснея, є навіть кілька запозичених у нього «гегів». Можливо, звідси йде і поодинокий негативний відгук про «Тук-Тука…» Мається на увазі виступ Корнія Чуковського 22 грудня 1935 року на Першій Всесоюзній конференції по плануванню дитячих художніх фільмів: «Мультиплікація — звичайно, найбільш болюче зараз місце. Вчора я із справжній жахом дивився на «Тук-Тука», тому що тут зібрано все те що ненависне мені в дитячому мультиплікаті. Драглистий, слабкий і в той же час хвацький малюнок. Я проти комізму, здійснюваного такими засобами, проти блюзнірства. Тут відсутня, на мій погляд, будь-яка культура…». Можна було б і проминути що різко негативну оцінку, бо вона в цілому надміру суб'єктивна (тут нічого не поробиш, Чуковський людина емоційна, людина, що різко поділяє мистецтво на дві частини — ту, що йому подобається, і ту, що йому не подобається). Але ж, мабуть, було у ній те зерно, що примусило мультиплікаторів проаналізувати свою роботу, внести в неї певні корективи, примусило більш активно шукати не запозичене, а своє.
Що ж до об'єктивної оцінки «Тук-Тука…», то слід сказати — це успіх, і успіх чималий. Думається, що має рацію Г. Єлізаров, називаючи фільм «Тук-Тук та його товариш Жук» дуже цікавим твором, в якому «все свідчить про високий художній та технічний рівень». «Тук-Тук…» піднімався тоді над середньою продукцією радянської мультиплікації.
На жаль, Тук-Тук не став серійним героєм. Але це питання й досі на практиці у нас не вирішене, а до того, чи потрібний в нашому мультиплікаті серійний герой, ми ще повернемося і будемо мати нагоду поговорити про це.
Після успіху «Тук-Тука…» кожному із співавторів доручили самостійну роботу. Розділений «на троє» колектив зробив у 1936 році три картини. Між іншим, це була ледь не чверть річної продукції радянських мультмайстерень.
Євген Горбач спробував продовжити життя якщо не самого Тук-Тука, то принаймні «товариша кудлатого Жука» і поставив фільм «Жук у зоопарку» — про пригоди собаки, про те, як він хоче бути героєм, як він з парашутом з'являється у зоопарку і всі звірі вітають його. Якщо з технічного боку в цій картині дещо було й краще, ніж у попередній, то художньо — перш за все це стосується невправного сценарію, малодійового, млявого, — «Жук у зоопарку» поступався «першій серії». В крайньому разі назвати його кроком вперед досить важко. Адже і автор, і режисер просто забули, що сюжет має розгортатися, а не тупцювати на одному місці. І все ж завдяки хорошій графіці та завдяки тому, що глядачі знали попередню картину, фільм у юної аудиторії користувався успіхом.
Іполит Лазарчук виступив зі своєю першою самостійною роботою — фільмом «Зарозуміле курча» (сценарій В. Катінова, Н. Сергієвської). Ця казочка про те, що зарозумілість ніколи не доводить до добра, була «пробою пера» молодого режисера-художника. Вона стала для Лазарчука приблизно тим, чим для Горбача і Гуєцького був фільм «Мурзилка в Африці»,— серйозною заявкою на право самостійної роботи, утвердженням у званні режисера.
Певне, найцікавішою з трьох була картина С. Гуєцького «Чарівний перстень», яка мала ще й іншу — «робочу» — назву «Казка про Івана». «Чарівний перстень» — перша спроба українських мультиплікаторів створити мальований фільм у нелегкому епічному жанрі.
Як часто в нашій розмові повторюється слово «перший»! Але нічого не вдієш — мультиплікація не такий вже старий різновид мистецтва. В ньому і досі — вже в наш час — ще багато невідомого. Може, навіть більше невідомого, ніж вже вивченого. Тому слово «перший» ще не раз зустрінеться на нашому шляху…
Події та драматичні колізії фільму «Чарівний перстень» були запозичені з українських народних казок, адаптовані для екрана, приведені у певну стрункість. Головним героєм картини був простий український парубок — хлібороб Іван. Він боровся зі злом — зі змієм, з відьмою. Картина багата на суто казкові епізоди. Так, аби перепинити шлях Іванові, відьма сіє ліс, який виростає просто на очах у глядача. Або: вовк з'їдає коня, а потім так би мовити, «перевиховавшись», перетворюється на коня сам. Як воно і має бути у казках, Іван перемагає лютого змія, але не відразу, а тільки після того, як подолав кілька перепон.
І щодо композиції кадрів, і щодо образотворчого вирішення персонажів у картині «Чарівний перстень» було дуже багато цікавого. Так, переважна більшість загальних планів подавалася з «низьким горизонтом», що надавало пейзажам могутнього «билинного» звучання. Іванові в боротьбі з з багатоголовим змієм допомагають Сонце, Вітер та Мороз. Цікавим було масштабне співставлення цих велетенських персонажів з Іваном, і головне — їх зорове вирішення. Так, Сонце — красивий ставний юнак, який піднімається з-за обрію і весь світиться; Мороз — дідуган, наче вилитий з напівпрозорих сталактитів та сталагмітів; Вітер — могутній чоловік з довгим волоссям, яке кучерявся і хвилями лягав в повітрі…
Дуже цікавим і національним був малюнок фільму. І Справа тут не тільки в тому, що на Івані була вишивана сорочка та бриль. Це лише зовнішні ознаки, і вишивана сорочка легко знімається, як і будь-яка інша. Національним був настрій, атмосфера картини, її повільний плин, могутній і неспішний ритм. Це нагадувало знамениті кадри Довженкової «Звенигори», власне, вступу до «Звенигори», коли козаки-запорожці пливуть-линуть у повітрі на своїх баских конях, гриви яких повільно переливаються хвилями.
Це дійсно було дуже красиво зроблено. З великим смаком, без сентиментальності та надмірної стилізації. У фільмі розчищалися підходи саме до створення національних за формою мальованих кінокартин, що сягають своїм корінням у народну творчість. Але фільм «Чарівний перстень» було несправедливо оголошено проявом «українського буржуазного націоналізму» і покладено па полицю. Режисер-художник мусив піти зі студії.
Свиню поранено. Вона сідає на літак і тікає. Але Тук-Тук верхи на журавлі наздоганяє свиню, за ним летять птахи, закриваючи небо. Переплітаючись у контрапункті, звучить «Марш Будьонного» та «Все вище і вище». Свиня падає в море і потопає. Всі задоволені, раді, всі танцюють танок перемоги.
Якось зараз незручно говорити, що мультиплікат давав, м'яко кажучи, не дуже точне уявлення про майбутню війну. Адже, на жаль, цим грішили тоді й творці кіно натурного, акторського.
Недоліком фільму була його нечітка мовна фонограма; до того ж, один актор озвучував і Тук-Тука, і Жука. Дивно зараз читати й закиди критики (при загальній дуже позитивній оцінці: «Нова удача» «Вдалий дитячий фільм» і т. ін.), що малюнок надто «стилізований». Навпаки, малюнок цього фільму ще дуже нагадує «натуру», дещо натуралістичний.
Не можна також погодитись з одним із рецензентів, що ця картина стоїть на рівні фільмів Діснея. Це не зовсім так, у фільмі просто відчувається вплив Діснея, є навіть кілька запозичених у нього «гегів». Можливо, звідси йде і поодинокий негативний відгук про «Тук-Тука…» Мається на увазі виступ Корнія Чуковського 22 грудня 1935 року на Першій Всесоюзній конференції по плануванню дитячих художніх фільмів: «Мультиплікація — звичайно, найбільш болюче зараз місце. Вчора я із справжній жахом дивився на «Тук-Тука», тому що тут зібрано все те що ненависне мені в дитячому мультиплікаті. Драглистий, слабкий і в той же час хвацький малюнок. Я проти комізму, здійснюваного такими засобами, проти блюзнірства. Тут відсутня, на мій погляд, будь-яка культура…». Можна було б і проминути що різко негативну оцінку, бо вона в цілому надміру суб'єктивна (тут нічого не поробиш, Чуковський людина емоційна, людина, що різко поділяє мистецтво на дві частини — ту, що йому подобається, і ту, що йому не подобається). Але ж, мабуть, було у ній те зерно, що примусило мультиплікаторів проаналізувати свою роботу, внести в неї певні корективи, примусило більш активно шукати не запозичене, а своє.
Що ж до об'єктивної оцінки «Тук-Тука…», то слід сказати — це успіх, і успіх чималий. Думається, що має рацію Г. Єлізаров, називаючи фільм «Тук-Тук та його товариш Жук» дуже цікавим твором, в якому «все свідчить про високий художній та технічний рівень». «Тук-Тук…» піднімався тоді над середньою продукцією радянської мультиплікації.
На жаль, Тук-Тук не став серійним героєм. Але це питання й досі на практиці у нас не вирішене, а до того, чи потрібний в нашому мультиплікаті серійний герой, ми ще повернемося і будемо мати нагоду поговорити про це.
Після успіху «Тук-Тука…» кожному із співавторів доручили самостійну роботу. Розділений «на троє» колектив зробив у 1936 році три картини. Між іншим, це була ледь не чверть річної продукції радянських мультмайстерень.
Євген Горбач спробував продовжити життя якщо не самого Тук-Тука, то принаймні «товариша кудлатого Жука» і поставив фільм «Жук у зоопарку» — про пригоди собаки, про те, як він хоче бути героєм, як він з парашутом з'являється у зоопарку і всі звірі вітають його. Якщо з технічного боку в цій картині дещо було й краще, ніж у попередній, то художньо — перш за все це стосується невправного сценарію, малодійового, млявого, — «Жук у зоопарку» поступався «першій серії». В крайньому разі назвати його кроком вперед досить важко. Адже і автор, і режисер просто забули, що сюжет має розгортатися, а не тупцювати на одному місці. І все ж завдяки хорошій графіці та завдяки тому, що глядачі знали попередню картину, фільм у юної аудиторії користувався успіхом.
Іполит Лазарчук виступив зі своєю першою самостійною роботою — фільмом «Зарозуміле курча» (сценарій В. Катінова, Н. Сергієвської). Ця казочка про те, що зарозумілість ніколи не доводить до добра, була «пробою пера» молодого режисера-художника. Вона стала для Лазарчука приблизно тим, чим для Горбача і Гуєцького був фільм «Мурзилка в Африці»,— серйозною заявкою на право самостійної роботи, утвердженням у званні режисера.
Певне, найцікавішою з трьох була картина С. Гуєцького «Чарівний перстень», яка мала ще й іншу — «робочу» — назву «Казка про Івана». «Чарівний перстень» — перша спроба українських мультиплікаторів створити мальований фільм у нелегкому епічному жанрі.
Як часто в нашій розмові повторюється слово «перший»! Але нічого не вдієш — мультиплікація не такий вже старий різновид мистецтва. В ньому і досі — вже в наш час — ще багато невідомого. Може, навіть більше невідомого, ніж вже вивченого. Тому слово «перший» ще не раз зустрінеться на нашому шляху…
Події та драматичні колізії фільму «Чарівний перстень» були запозичені з українських народних казок, адаптовані для екрана, приведені у певну стрункість. Головним героєм картини був простий український парубок — хлібороб Іван. Він боровся зі злом — зі змієм, з відьмою. Картина багата на суто казкові епізоди. Так, аби перепинити шлях Іванові, відьма сіє ліс, який виростає просто на очах у глядача. Або: вовк з'їдає коня, а потім так би мовити, «перевиховавшись», перетворюється на коня сам. Як воно і має бути у казках, Іван перемагає лютого змія, але не відразу, а тільки після того, як подолав кілька перепон.
І щодо композиції кадрів, і щодо образотворчого вирішення персонажів у картині «Чарівний перстень» було дуже багато цікавого. Так, переважна більшість загальних планів подавалася з «низьким горизонтом», що надавало пейзажам могутнього «билинного» звучання. Іванові в боротьбі з з багатоголовим змієм допомагають Сонце, Вітер та Мороз. Цікавим було масштабне співставлення цих велетенських персонажів з Іваном, і головне — їх зорове вирішення. Так, Сонце — красивий ставний юнак, який піднімається з-за обрію і весь світиться; Мороз — дідуган, наче вилитий з напівпрозорих сталактитів та сталагмітів; Вітер — могутній чоловік з довгим волоссям, яке кучерявся і хвилями лягав в повітрі…
Дуже цікавим і національним був малюнок фільму. І Справа тут не тільки в тому, що на Івані була вишивана сорочка та бриль. Це лише зовнішні ознаки, і вишивана сорочка легко знімається, як і будь-яка інша. Національним був настрій, атмосфера картини, її повільний плин, могутній і неспішний ритм. Це нагадувало знамениті кадри Довженкової «Звенигори», власне, вступу до «Звенигори», коли козаки-запорожці пливуть-линуть у повітрі на своїх баских конях, гриви яких повільно переливаються хвилями.
Це дійсно було дуже красиво зроблено. З великим смаком, без сентиментальності та надмірної стилізації. У фільмі розчищалися підходи саме до створення національних за формою мальованих кінокартин, що сягають своїм корінням у народну творчість. Але фільм «Чарівний перстень» було несправедливо оголошено проявом «українського буржуазного націоналізму» і покладено па полицю. Режисер-художник мусив піти зі студії.
Заказне кіно
Мультиплікація у нас в ті роки переживала багато неподобств. вона вважалася мистецтвом другорядним, малопотрібним необов'язковим. Прекрасний ленінградський художник і мультрежисер М. Цехановський писав у 1934 р., шо мальоване кіно вважають «нікчемним паростком великого мистецтва кіно, а не галуззю графіки чи живопису, тим більш — не самостійним мистецтвом графічної мультиплікації». Йому ніби акомпанував І. Іванов-Вано (1935 р.): «При часі в півтори години, прийнятому для кіноспектаклів по всьому Союзу, — природно не може біти місця не лише для наших дво- і три частинних картин,але і для одночастинних. У 1937 р. перед ліквідацією мультвиробництва в Одесі М. Б. закликав: «Зміцнити молоду майстерню!». Та, власне, ось просто вибрані кілька назв статей про мальоване кіно в 30-і роки: «Безпритульна мультиплікація» (П. Ходатаєв, 1932 р.), «Студія, кинута напризволяще» (Іриніна, 1937 р.), «Законсервований цех» (Н. Арк, 1934 р.), «На задвірках кіно» (Є. Мар, 1940 р.), «Мультиплікація на задвірках кіно» (П. Сазонов, 1931 р.), «У загоні» (С. Тальський, 1932 р.). І так далі, і так далі… Одне слово, картина ясна. Але якщо в Москві кінець кінцем це неподобство було виправлене тим, що створили «Союзмультфильм», то на Україні болючі питання мультиплікації вирішили інакше — мультиплікацію просто ліквідували.
Новий директор Київської кінофабрики прямо сказав: «Мультиплікація нерентабельна. Робити не будемо». Але до того було ще зроблено три фільми.
«Лісова угода» — перший кольоровий український мультиплікат і останній мальований фільм, що вийшов на екрани в тридцяті роки. Це також була остання режисерська робота Є. А. Горбача; режисером-постановником фільму був І. Лазарчук, співрежисером — Є. Горбач. Після «Лісової угоди» скромний та вразливий Є. А. Горбач кілька років працює старшим оператором цеху технічної мультиплікації студії учбових та технічних фільмів, а по війні і зовсім залишає кінематограф, віддавши свій хист живопису і книжковій графіці. Цим він успішно займається і понині. Таким чином, з «київського тріумвірату» лишається один І. А. Лазарчук.
«Лісова угода» — фільм, розрахований не лише на дитячу, але і на дорослу аудиторію. Як і у «Зарозумілому курчаті», в його основу покладено одну морально-етичну проблему. В даному випадку — проблему довір'я та пильності. З огляду па міжнародну обстановку 1937 року прозора алегорія «лісових подій» була всім зрозуміла, і проблема морально-етична ставала проблемою політичною. Йшлося про надмірне довір'я до агресора. Адже за постатями легковажного Зайця та підступної Лисиці можна було легко розгледіти фігури з європейського театру життя, де справа йшла до печальної пам'яті мюнхенських угод. На екрані ж була «Лісова угода». Маленькі глядачі сприймали лише фабулу: Заєць, до якого підлестилась Лисиця, повірив у її дружбу і ледь не потрапив їй на обід, а глядач дорослий бачив і «друге дно» цієї картини. Щоправда, закінчувалося в «Лісовій угоді» все щасливо — підступній, агресивній Лисиці надівали на голову горщика.
Картину цю зроблено професійно, її ідейна спрямованість не викликає заперечень. І як, певне, не воліли мультненависники з кіноадміністрації «прикрити» мальоване кіно, закрити дорогу перед мультиплікацією, підстав у них для цього не було аніякісіньких.
Але сама атмосфера, звичайно, не могла сприяти творчій роботі.
Українські мультиплікатори, по суті, не мали права на власний голос. У них був хист, була жага творити. Їхні фільми рік у рік ставали все більш професійними, почав вироблятися власний творчий почерк. Але вони, по суті, лише знімали кутки на студіях «Українфільму» і були «зайвою морокою» для недолугих господарників. Тому події розвивалися на користь «антимультиплікаторів», у котрих були й адміністративні права наказів та розпоряджень, і «житлоплоща», і «матеріальна частина». А що було у мальованих чоловічків та їх творців? Лише жага творити та ентузіазм і… негативні емоції. Ліквідовано мультмайстерню в Одесі, де лишилися незакінченими дві екранізації українських казок, що їх робив Ю. Меркулов. Дідусь української мультиплікації В. Левандовський змушений покинути Україну. Позбавлено змоги працювати у мультиплікації Є. Горбача та Є. Гуєцького. Один за одним поступово відходили від кіно й інші художники, що їх було зібрано такими зусиллями.
І все ж в цих страшенно складних та несприятливих умовах молодому режисерові І. Лазарчуку вдалося зробити ще дві картини.
На весь світ прогриміла слава чотирьох радянських полярників, що висадились на крижину на Північному полюсі. Імена Папаніна, Федорова, Ширшова, Кренкеля не сходили з вуст мільйонів людей. Іполит Лазарчук зробив про цю героїчну четвірку невеликий мультиплікаційний фільм. Він так і називався «Папанінці».
Над Північним полюсом пролітає літак і пише у повітрі «Ласкаво просимо!» Папанінці висаджуються на кригу. Літак відлітає на Велику землю. Певна технічна невправність призвела до нежданого комічного ефекту — пропелер літака обертався так, що здавалось, ніби літак носом нюхає повітря. Папанінці на крижині. Вони провадять наукові дослідження. Зустрічаються з білим ведмедем, з тюленем. З теплим гумором показано побут героїв — як вони готують їжу, як роблять ополонку в кризі, як співають пісень. Вдалою була і плакатна кінцівка фільму: четверо героїв ідуть, міцно взявшись за руки, по земній кулі, що обертається, і співають пісню «Широка страна моя родная».
По-справжньому теплий, ліричний фільм з гумористичним забарвленням, фільм, котрий властивими мультиплікації засобами прославляв героїзм радянських людей, їх відданість справі партії і народу
Врешті, останній довоєнний мультиплікат «Заборонений папуга». Це гострий антифашистський памфлет, поставлений І. Лазарчуком за сценарієм авторів-початківців М. Дінерштейна (загинув у роки війни) та М. Арсеньєва-Соломонова.
У порт фашистської країни припливає радянський пароплав. Улюбленець команди корабля, втіха екіпажу — папуга, котрий вміє розмовляти, випадково потрапляє на берег. Він літає по місту, проникає у різні будинки і говорить ті фрази, що звик говорити вдома, в Одесі. Ситуації було зроблено так, що невинні, па перший погляд, репліки папуги виявлялися сатиричним коментарем до фашистських промов та неподобств. Поліція, гестапо ганяють вулицями за «червоним» папугою, якого влада оголошує забороненим. Але, врешті, папузі щастить втекти з фашистського «раю». Зрозуміло, що така фабула давала можливість колективу зробити багато сатиричних, цікавих, в'їдливих епізодів.
…Цех художніх мальованих фільмів на Київській студіі було ліквідовано. Кадри мультиплікаторів розсіялися. Хто кинув кіно зовсім, хто перейшов до художньо-ігрового чи науково-популярного кінематографа, хто переключив своє вміння на технічний мультиплікат… І. А. Лазарчук працював у галузі учбової кінематографії, робив і мультвставки для технічних картин. Так само, як і на самому початку свого творчого шляху. З його кращих робіт можна назвати учбові картини, зроблені по війні, — «Водонагрів в паровозі», «Автоматика та телемеханіка», «Тепловоз ТЕ-2», «Радіолокація», а також і мультвставки в широко відомі українські науково-популярні картини «Вони бачать знову», «Глаукома» та інші. Але мрії про художні мультфільми не залишали його…
***
Через чверть століття, коли, врешті, почалося відродження українського мальованого кіно, з тих, хто самостійно робив художні мультиплікати, повернувся до улюбленої праці лише один «молодий» режисер Іполит Лазарчук. Та ще чверть століття чекали на самостійну роботу — і дочекалися! — художниці-режисери Ніна Костянтинівна Василенко та Ірина Борисівна Гурвич, котрі прийшли в мультиплікацію ще до війни і брали участь в створенні тодішніх фільмів на негучних посадах асистентів та художників-мультиплікаторів.
Новий директор Київської кінофабрики прямо сказав: «Мультиплікація нерентабельна. Робити не будемо». Але до того було ще зроблено три фільми.
«Лісова угода» — перший кольоровий український мультиплікат і останній мальований фільм, що вийшов на екрани в тридцяті роки. Це також була остання режисерська робота Є. А. Горбача; режисером-постановником фільму був І. Лазарчук, співрежисером — Є. Горбач. Після «Лісової угоди» скромний та вразливий Є. А. Горбач кілька років працює старшим оператором цеху технічної мультиплікації студії учбових та технічних фільмів, а по війні і зовсім залишає кінематограф, віддавши свій хист живопису і книжковій графіці. Цим він успішно займається і понині. Таким чином, з «київського тріумвірату» лишається один І. А. Лазарчук.
«Лісова угода» — фільм, розрахований не лише на дитячу, але і на дорослу аудиторію. Як і у «Зарозумілому курчаті», в його основу покладено одну морально-етичну проблему. В даному випадку — проблему довір'я та пильності. З огляду па міжнародну обстановку 1937 року прозора алегорія «лісових подій» була всім зрозуміла, і проблема морально-етична ставала проблемою політичною. Йшлося про надмірне довір'я до агресора. Адже за постатями легковажного Зайця та підступної Лисиці можна було легко розгледіти фігури з європейського театру життя, де справа йшла до печальної пам'яті мюнхенських угод. На екрані ж була «Лісова угода». Маленькі глядачі сприймали лише фабулу: Заєць, до якого підлестилась Лисиця, повірив у її дружбу і ледь не потрапив їй на обід, а глядач дорослий бачив і «друге дно» цієї картини. Щоправда, закінчувалося в «Лісовій угоді» все щасливо — підступній, агресивній Лисиці надівали на голову горщика.
Картину цю зроблено професійно, її ідейна спрямованість не викликає заперечень. І як, певне, не воліли мультненависники з кіноадміністрації «прикрити» мальоване кіно, закрити дорогу перед мультиплікацією, підстав у них для цього не було аніякісіньких.
Але сама атмосфера, звичайно, не могла сприяти творчій роботі.
Українські мультиплікатори, по суті, не мали права на власний голос. У них був хист, була жага творити. Їхні фільми рік у рік ставали все більш професійними, почав вироблятися власний творчий почерк. Але вони, по суті, лише знімали кутки на студіях «Українфільму» і були «зайвою морокою» для недолугих господарників. Тому події розвивалися на користь «антимультиплікаторів», у котрих були й адміністративні права наказів та розпоряджень, і «житлоплоща», і «матеріальна частина». А що було у мальованих чоловічків та їх творців? Лише жага творити та ентузіазм і… негативні емоції. Ліквідовано мультмайстерню в Одесі, де лишилися незакінченими дві екранізації українських казок, що їх робив Ю. Меркулов. Дідусь української мультиплікації В. Левандовський змушений покинути Україну. Позбавлено змоги працювати у мультиплікації Є. Горбача та Є. Гуєцького. Один за одним поступово відходили від кіно й інші художники, що їх було зібрано такими зусиллями.
І все ж в цих страшенно складних та несприятливих умовах молодому режисерові І. Лазарчуку вдалося зробити ще дві картини.
На весь світ прогриміла слава чотирьох радянських полярників, що висадились на крижину на Північному полюсі. Імена Папаніна, Федорова, Ширшова, Кренкеля не сходили з вуст мільйонів людей. Іполит Лазарчук зробив про цю героїчну четвірку невеликий мультиплікаційний фільм. Він так і називався «Папанінці».
Над Північним полюсом пролітає літак і пише у повітрі «Ласкаво просимо!» Папанінці висаджуються на кригу. Літак відлітає на Велику землю. Певна технічна невправність призвела до нежданого комічного ефекту — пропелер літака обертався так, що здавалось, ніби літак носом нюхає повітря. Папанінці на крижині. Вони провадять наукові дослідження. Зустрічаються з білим ведмедем, з тюленем. З теплим гумором показано побут героїв — як вони готують їжу, як роблять ополонку в кризі, як співають пісень. Вдалою була і плакатна кінцівка фільму: четверо героїв ідуть, міцно взявшись за руки, по земній кулі, що обертається, і співають пісню «Широка страна моя родная».
По-справжньому теплий, ліричний фільм з гумористичним забарвленням, фільм, котрий властивими мультиплікації засобами прославляв героїзм радянських людей, їх відданість справі партії і народу
Врешті, останній довоєнний мультиплікат «Заборонений папуга». Це гострий антифашистський памфлет, поставлений І. Лазарчуком за сценарієм авторів-початківців М. Дінерштейна (загинув у роки війни) та М. Арсеньєва-Соломонова.
У порт фашистської країни припливає радянський пароплав. Улюбленець команди корабля, втіха екіпажу — папуга, котрий вміє розмовляти, випадково потрапляє на берег. Він літає по місту, проникає у різні будинки і говорить ті фрази, що звик говорити вдома, в Одесі. Ситуації було зроблено так, що невинні, па перший погляд, репліки папуги виявлялися сатиричним коментарем до фашистських промов та неподобств. Поліція, гестапо ганяють вулицями за «червоним» папугою, якого влада оголошує забороненим. Але, врешті, папузі щастить втекти з фашистського «раю». Зрозуміло, що така фабула давала можливість колективу зробити багато сатиричних, цікавих, в'їдливих епізодів.
…Цех художніх мальованих фільмів на Київській студіі було ліквідовано. Кадри мультиплікаторів розсіялися. Хто кинув кіно зовсім, хто перейшов до художньо-ігрового чи науково-популярного кінематографа, хто переключив своє вміння на технічний мультиплікат… І. А. Лазарчук працював у галузі учбової кінематографії, робив і мультвставки для технічних картин. Так само, як і на самому початку свого творчого шляху. З його кращих робіт можна назвати учбові картини, зроблені по війні, — «Водонагрів в паровозі», «Автоматика та телемеханіка», «Тепловоз ТЕ-2», «Радіолокація», а також і мультвставки в широко відомі українські науково-популярні картини «Вони бачать знову», «Глаукома» та інші. Але мрії про художні мультфільми не залишали його…
Немає коментарів:
Дописати коментар